червоний вінкель — політичні в'язні;
зелений — кримінальники;
фіолетовий — свідки Єгови;
чорний — "асоціали";
коричневий — роми;
рожевий — гомосексуали;
зірка Давида — євреї.

Цей символ "расової політики" і Голокосту створений у травні 1940 року поруч з м. Освенцимом у Польщі. Аушвіц став епіцентром знищення євреїв з країн окупованої Європи за допомогою гербіциду (синильної кислоти), який отримав назву "Циклон-Б". Одночасно це був концтабір для політичних в'язнів. Їх убивали голодом, холодом, непосильною працею, хворобами. Так загинули щонайменше 1,1 млн осіб.
Собібор — невелике село у Польщі неподалік від сучасного кордону з Україною, де навесні 1942 року побудували табір знищення. Поруч із таборами знищення Белжець і Треблінка він став одним із центрів для вбивств в рамках операції "Рейнгард". Протягом 1942—1943 років у цих трьох таборах стратили близько 1,4 млн євреїв з Нідерландів, Польщі й Західної України. Після низки експериментів у Собіборі почали знищувати людей чадним газом. Було вбито від 150 до 250 тис. осіб. Табір припинив діяльність у березні 1944 року.
Равенсбрюк — "пекло для жінок" збудували 1939 року на 80 км північніше Берліна. Більшість жертв походила з окупованих країн — учасниці рухів опору із Франції, Польщі, Нідерландів, Греції, країн колишньої Югославії, України; жінки-військовополонені з Червоної армії; примусові робітниці, які "працювали недостатньо продуктивно". Бранки у таборі створили мережу взаємодопомоги. В останні дні війни адміністрація почала знищувати в'язнів. Частину погнали «маршем смерті» (одна з груп пройшла близько 500 км), частину убили. 30 квітня 1945 року концтабір звільнила Червона армія. Із 132 тис. жінок та дітей, а також 20 тис. чоловіків 40 національностей у таборі загинуло близько 28 тис. осіб.
Целленбау — майже сотня "кам'яних мішків" 3х2 м, з невеликим віконцем, затуленим від світу фанерною перегородкою, складали внутрішню тюрму в концтаборі Заксенхаузен. Призначалася для особливо важливих та небезпечних в'язнів. "Умеблювання" камер зводилося до нар (мішка соломи) і параші. Пайка — порція рідкої юшки, окраєць черствого хліба.
Маутхаузен, заснований в горах Австрії 1938 року, розрісся до 50 таборів по всій території країни. Рабів використовували на гранітних каменоломнях підприємства DEST, складанні ракет "Фау-2", літаків, танків. Каторжна праця в кар'єрах Маутхаузена стала зразковим утіленням концепції "знищення через працю". Тут загинула третина із 320—335 тис. людей із понад 30 країн Європи, Азії та Америки. Маутхаузен звільнила американська армія одним із останніх — 5 травня 1945 року.
Дахау — перший концтабір СС. Почав діяти в березні 1933 року неподалік м. Мюнхена. Мав 123 філії. Тут практикували різноманітні способи фізичних і психологічних знущань. Через Дахау пройшли близько 200 тис. осіб із 24 країн світу, із них загинули більше 40 тис. осіб, серед яких майже 12 тис. громадян СРСР. На момент визволення 29 квітня 1945 року в Дахау було 30 тис. бранців.
30 квітня 1945 року українець Олексій Берест був одним із тих, хто підняв прапор Перемоги над Райхстагом. До кінця війни із нацизмом лишалися лічені дні. 8 травня Німеччина капітулює. Хоча Друга світова війна ще не закінчиться і триватиме 4 місяці, для багатьох українців, хто воював на західному фронті із "коричневою чумою" ці дні стали завершенням страшного сну.

Проте перемога над нацизмом полягала не лише у капітуляції Німеччини. Для десятків тисяч українців ці кілька травневих днів стали днями звільнення. На жаль, навіть сьогодні, після 73-х років, ми все ще мало знаємо про українців у нацистських концентраційних таборах.

У 1939-1945 роках Україна не була незалежною державою, тож нацисти не визнавали українців як окрему націю. Уродженці Радянської України в табірній статистиці проходили як громадяни CРСР. Усіх їх нацисти позначали літерою R — "росіяни". Західних українців ідентифікували як P — "поляків", оскільки до війни вони були громадянами Польщі. Крім того, українцям у таборах доводилося бути "румунами", "чехами" тощо.

Лише група українських націоналістів у концтаборі Аушвіц домоглася, щоб їх визнали як українців. Через це дати відповідь на запитання, скільки ж усього українців було в концтаборах Третього Райху, неможливо. Очевидно, що рахунок іде на сотні тисяч осіб. Більше мільйона потрапили в табори для військовополонених.

Після Другої світової війни Ліга українських політичних в'язнів з'ясувала, що українці були в 26 концтаборах та їхніх філіях. За приблизними оцінками Ліги, в Бухенвальді на 1942 рік з-поміж 15 тис. громадян СРСР ("росіян") 5 тис. були українцями. На початку 1943 року українці складали 15% бранців Майданека. У таборі Флоссенбюрг українців налічувалося чверть від ув'язнених "поляків" і не менше половини від "росіян".

Історики говорять про близько 110 тис. вихідців з України, яких депортували до концтабору Аушвіц: 15 тис. червоноармійців, 95 тис. євреїв із Закарпаття і близько 600 членів ОУН. Полонені червоноармійці, примусові робітники, українські націоналісти, духовенство, жінки й навіть діти – таким був їхній український контингент концтаборів. За колючим дротом опинялися й інші мешканці України: євреї, кримські татари, роми.

У таборах вони формували мережі взаємодопомоги та підпільні організації, продовжували свою священничу діяльність і навіть у здавалось безнадійних умовах наважувалися на втечі, бунти й повстання.

Нині завдяки декомунізації та відкритим архівам в Україні ми дізнаємось про долі цих в'язнів. ТСН.ua спільно з Українським інститутом національної пам'яті, Центром досліджень визвольного руху та Архівом СБУ публікує раніше невідомі історії мешканців України, які пройшли нацистські концтабори.
Концентраційний табір асоціюється з тоталітарним режимом Адольфа Гітлера. Проте нацисти не створили щось принципово нового. Перші концтабори заснувала Британська імперія під час англо-бурської війни 1899—1902 років у Південній Африці.

Місця примусового ув'язнення під назвою "концентраційні" або "трудові табори" від 1918 року існували в Радянській Росії. 1923 року комуністи заснували Соловецький табір особливого призначення ОГПУ (СЛОН) — прототип виправно-трудових таборів системи ГУЛАГу. До спорудження першого гітлерівського концтабору Дахау залишалося 10 років…

Проте табори Третього Райху виявилися найбільш смертоносними. Планомірне знищення мільйонів людей поставили на конвеєр, наче на промислових підприємствах. За 1933-1945 роки через концтабори СС пройшли близько 2,3 млн людей. Щонайменше 1,7 млн загинули. Тобто 74% тих, хто переступив браму концтабору, залишилися там навіки.
за даними НІколаса Ваксмана
Уже влітку 1935 року в Німеччині існувало 5 концтаборів, в яких перебували майже 3 тисячі в'язнів. Керувала ними Інспекція концентраційних таборів, що підпорядковувалася Головному управлінню СС. На чолі Інспекції став Теодор Ейке — комендант Дахау і протеже райхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Цих двох людей без перебільшення можна вважати головними архітекторами нацистської системи концтаборів і всіх тих жахіть, які там відбувалися. З'єднаннями "Мертва голова" — елітними частинами СС, які охороняли концтабори, — командував також Ейке.

Друга світова війна спричинила розростання системи концтаборів до небачених розмірів. У 1940 році в окупованій Польщі СС спорудили концтабори Аушвіц біля м. Освенцима і Майданек на околиці м. Любліна. Війна також перетворила концтабори на інструмент геноциду. Першими жертвами масового знищення стали радянські військовополонені.

Від 1942 року табори долучили до "остаточного вирішення єврейського питання". Сотні тисяч західно- і центральноєвропейських євреїв були депортовані до Аушвіца й Майданека, які стали виконувати функції таборів смерті. Слабких, хворих і старих одразу відправляли до газових камер. Решту мала добити каторжна праця.

Загалом, до кінця Третього Райху в рамках СС виникло 27 великих концтаборів і понад 1100 дрібніших таборів-філій, які існували в різний час. Кількість невільників лише зростала: від 315 тисяч наприкінці 1943 року до 707 тисяч на початку 1945 року.
Життя в концтаборі починалося з конфіскації всього, що в'язень привіз із собою, включно з одягом. Замість нього видавали штани та легку куртку зі смугастої тканини. На одязі нашивали номер та невеличкий трикутник ("вінкель"), колір якого вказував на категорію, до якої належав в'язень. Взуттям були дерев'яні колодки, які прив'язували до ноги шнурками.

Згодом в'язні потрапляли до бараків. Усередині барак являв собою витягнуте приміщення, обабіч якого під стінами стояли дво- або триповерхові нари, у центрі — довга "параша" на 40-50 "очок". Бараки призначалися виключно для сну, вдень там перебувати в'язням було заборонено.

Стандартний день у таборі починався з підйому о шостій ранку. Після вмивання в'язні шикувалися на перевірку. Тут мусили бути присутні всі бранці — мертвих складали поруч зі строєм. Далі в'язнів очікував сніданок з "кави" та шматка ерзац-хліба. Після цього в'язнів розводили на роботи, з яких вони поверталися тільки увечері. Під час робочого дня була перерва на обід — миска юшки з брукви та гнилої картоплі та ерзац-хліб.

Будь-яка непокора каралася побоями, карцером, а то й смертю. Побиття разом із голодом, холодом та фізичним виснаженням становили одну з головних причин високої смертності в'язнів. У концтаборах також існував свій спецефічний жаргон.

В'язні послуговувалися у розмовах між собою специфічним жаргоном, який був сумішшю німецької, польської та російської мов з додатками в'язничного арго, притаманного польській мові. Частина цього жаргону була своєрідною новомовою, сформованою для табірного вжитку есесівською бюрократією.
Зовсім маленькі українці потрапляли до таборів разом з батьками, або народжувалися безпосередньо там. Якщо їх не вбивали одразу, як "нездатних до праці", то розміщували у "дитбудинку" і піддавали псевдомедичним експериментам.

Старших захоплювали під час масових полювань на людей, які влаштовували нацисти, щоб набрати "остарбайтерів". Сиріт та загублених під час депортацій дітей ув'язнювали за жебрацтво.

Підлітки мали вищі шанси вижити, ніж малеча, особливо, якщо ними опікувалися старші в'язні. Та їм загрожувала небезпека увійти до почту кримінальних в'язнів, які обіймали адміністративні посади. Нерідко діти ставали об'єктами сексуального насильства.
Ганна Стрижкова (Коваль)
2-річну дівчинку привезли до Аушвіца 4 грудня 1943 року. Дати народження, імені та батьків дівчинка не пам'ятала. Під номером 69929 вона потрапила до 16-го бараку.

Всі його мешканці були дітьми. Повністю відрізані від світу малюки походили з різних країн: українці, білоруси, поляки, росіяни... Багато хто щойно вчився говорити — дивною мішанкою різномовних слів.

"Дитбудинок" нацисти розмістили поруч з табірним шпиталем, адже його мешканцям призначили роль донорів крові. Коли діти виснажувалися — їх убивали.

Ще роками Ганнусі, як назвуть дівчинку пізніше, снився сон: "...з вікна на мене дивилася лялька-петрушка крижаними очима немолодої наглядачки, яка водила мене на цю процедуру...".

Бувало, до бараку пробиралися в'язні-жінки. Ризикуючи смертю на місці, намагалися передати додаткову їжу малюкам. Ганнуся згадує цих сміливиць, яким удавалося навіть дещо заспокоїти дітей, пригорнути, розповісти казку.

Ганна Стрижкова
Наше дитинство помирало в бараках гітлерівських концтаборів, але ми вижили, щоб побудувати теперішнє
Ганна Стрижова
У 1945 році, перед фронтом, який наступає, працездатних в'язнів табору евакуювали. А чотирирічна дівчинка залишилася у неопалюваному бараку серед зими. Попри це, вона таки дочекалася вояків Першого українського фронту.

"У дитинстві я свято вірила, що цукор чорний і спочатку гіркий, від крихт махорки, бо ж саме таким я побачила його на простягнутій долоні солдата 27 січня 1945 року, у день визволення табору. Багато дітей не дожили до цього дня..."

Навесні її привезли до Києва.

"Мене винесли на перон. Вимучений, знекровлений, ледь живий скелетик, весь у ранах, що гноїлися — ось такою побачила мене мама. Ідучи на вокзал, Онисія Петрівна, вродлива молода жінка з карими очима у вінку з чорних кіс навколо голови, вирішила взяти дівчинку, яка була подібна до неї більше за інших дітей. А побачила мене з опущеною білявою голівкою і вирішила — це вона".

Так вона знайшла другу сім'ю — Михайла Коваля і Онисію Зазимко і нове ім'я — Ганна. Щоб врятувати дівчинку, їй мусили зробити переливання крові — донором стала названа мама.

Жінка закінчила біологічний факультет Київського університету, захистила дисертацію з біології, працювала секретарем Мікробіологічного товариства. Живе у Києві.
Лариса Конашевич (Симонова)
У повоєнній Макіївці у черзі за хлібом Ольга побачила надзвичайно схожу на себе дівчинку віку загубленої доні. Це справді була вона. Так дівчинка Лариса врешті знайшла рідну маму. Тільки батьком вона називала чоловіка на ім'я Роман Продиус — йому дівчина завдячувала життям.

...У 1942 році, розтягаючи обійми тітки і племінниці, 5-річній дівчинці вирвали руки з суглобів. Від больового шоку дитина знепритомніла. Її кинули до купи мертвих.

"Отямилася я вже в бараці Аушвіца на третьому ярусі, з прив'язаними лангетами [фіксаторами] на руках, у блоці чоловічого табору. Мене переховували, годували, слідкували за здоров'ям колишні військовополонені: Продиус Роман та дядьки Гриша і Яша. Потім я опинилася на блоці Б-ІІ".

Ларису врятували в'язні, що прибули за "вантажем" для крематорію. На візок складали тіла, аж тут дівчинка застогнала.

Лариса Конашевич
Рішення ухвалили одразу: дитину поклали зверху, дорогою заховали серед мотлоху, а ввечері перенесли до себе. Знайшовся лікар, німець за походженням, який вправив руки і зламані ребра.

Наприкінці війни Ларису і ще майже 7 тис. в'язнів покинули в бараці. "...Не раз відчувала холодне тіло і трупний запах. Мене навчили не кричати. Пацюки, гладкі й нахабні, господарювали на балках, виїдали у померлих губи, носи, щоки...".

Роман Продиус вижив і удочерив Ларису. Вони спершу жили у його рідній Тептіївці під Києвом, згодом переїхали на Донбас. Рятівник Роман і рідна мама Ольга, на той час вдова, побралися.
Володимир Марковський
Діти-роми були під подвійним ударом: їм загрожувала смерть і як "непрацездатним", і як "расово неповноцінним". Українських ромів розстрілювали на місці, лише декому "щастило" потрапити в ув'язнення. Серед таких виявився 6-річний Володимир Марковський.

Марковські кочували і переховувалися в лісах, поки усю сім'ю не ув'язнили у Новограді-Волинському. В'язні-чоловіки тягали каміння, жінки прали. У фіналі на всіх чекав розстріл.

Володю із сім'єю врятував випадок: німкеня-наглядачка Ельза попросила бабцю Володі поворожити. Щасливе пророцтво так сподобалося жінці, що вона попередила родину про розстріл наступного дня.

Марковські вирішили тікати, і їм це вдалося. У лісі приєдналися до радянських партизанів. Так уся родина пережила війну.
Про більшість маленьких жертв Аушвіца ми не знаємо нічого, крім імен, номерів, рідше — дати та місця народження. Їхні фото збереглися дивом, витягнуті в'язнями із охопленої полум'ям купи документів. Малюки гинули від голоду і холоду. Але найбільше загрожувала газова камера або ін'єкція фенолу.
"Доглядач вийшов надвір і покликав дітей.... "Роздягайтеся, хлопці, догола, — наказав доглядач, — а я зараз вернуся!"
...Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця затремтіло, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати і пустив. М'яко стукнуло об землю тіло... "Слідуючий!" — сухо сказав лікар", - згадував в'язень Данило Чайковський.
На території України концтаборів у класичному їх розумінні не було. Тут на "ворогів Райху" чекали виправно-трудові чи пересильні табори. Євреїв зганяли у гетто. Євреїв та ромів нацисти розстрілювали просто за межами населеного пункту, в полях, ярах та балках, не організовуючи спеціальних місць для страти.

Потрапити до концентраційного табору українські євреї могли випадково (за винятком євреїв із Закарпаття та Галичини, котрих масово вивезли до Авшвіцу та Белжеця) або через помилку.
Аркадій Вайспапір
Собібор став третім за чергою табором для 22-річного Аркадія. "Спитав: "Що це за дим?" А він відповів: "Це ваші товариші горять". І так ми дізналися, що це таке, зрозуміли, куди нас привезли…"

Юнак зоставався єдиним живим у цій сім'ї з Херсонщини: радянська влада убила тата — "ворога народу", нацистська окупація — маму, сестру та брата.

Важко поранений у боях за Київ рядовий Вайспапір потрапив у полон за прізвищем матері — Кисельов. За два роки його вивезли до табору смерті Собібор. Не маючи іншої надії на порятунок, Аркадій з друзями спланували повстання.

Табір охороняла поліція, ще було 20 осіб есесівців. Їх належало вбити першими і захопити зброю. 14 жовтня 1943 року розпочалося повстання.

Аркадій Вайспапір
Вайспапір згадує, як убив нациста в кравецький майстерні, де той міряв костюм: "Мене всього трусило. Я ж до цього декілька місяців воював, стріляв, і в рукопашному ми близько, один на один, билися, я в нього стріляв, а він в мене. А ось сокирою вбити — це по-іншому, це страшно".
"Спитав: "Що це за дим?" А він відповів: "Це ваші товариші горять". І так ми дізналися, що це таке, зрозуміли, куди нас привезли…"
Врешті маса в'язнів кинулася до воріт: "Як на фронті, ти біжиш, а по тобі стріляють. Багатьох перестріляли, але більшість вирвалася. Ми вискочили".

Діставшись України, чоловіки приєдналися до радянських партизан. "І там ми воювали. Непогано воювали. Я був кулеметником, а згодом — командиром кулеметного відділення. Воював до самої перемоги".

До кінця війни із 500 в'язнів табору залишилось 43. Серед них і Аркадій. Він одружився, мав двох синів. Закінчив Запорізький індустріальний інститут, працював на Донбасі. У 1994 році разом із сім'єю переїхав до Києва. Помер 11 січня 2018 року.
Михайло Рибчинський
Навіть коли окремим сміливцям вдавалося вирватися із концтабору, нацисти кидалися на пошуки утікачів. Місцеві жителі часто допомагали у пошуках, а часом — навпаки.

Михайло Рибчинський із Київщини розпочав службу в Червоній армії від 1939 року, коли Радянський Союз та Третій Райх спільно окупували Польщу та Західну Україну. Історія його полону розпочалася у травні 1942 року.

Після низки пересильних таборів старшого лейтенанта Рибчинського перевезли до Німеччини, де він працював на фабриці. У вересні 1944 року до нього підійшов вербувальник до РОА (Российской освободительной армии — військового формування з переважно росіян, котре воювало на боці нацистів). Рибчинський дав йому відкоша, за що отримав звинувачення в антинацистській пропаганді та загримів до концтабору Маутхаузен.

Михайло Рибчинський
"Трупи залишилися лежати там, де людей вбили… Органи виставили на загальний огляд".
Тут він став учасником масової втечі "блоку смертників" уночі 2 лютого 1945 року Розшук втікачів увійшов в історію як "Мюльфіртельське полювання на зайців".

"У Лем-віллі почувся рух у хліві. Фермер вдарив втікача ножем в шию і з рани хлинула кров. Дружина стрибнула і дала йому ще ляпас перед смертю".

Майже всіх убили на місці чи стратили в таборі. "Трупи залишилися лежати там, де людей вбили… Органи виставили на загальний огляд".

Та Михайло був серед тих, хто врятувався. Їх сховала австрійська родина. Повернувшись до Києва, зробив кар'єру у сфері громадського харчування. Помер 14 лютого 2008 року.
Тільда Гальперт (Аккерман)
Навесні 1944 року родину Тільди ув'язнили в Мукачівському гетто, щоб за місяць депортувати до Польщі.

Під час селекції у концтаборі Аушвіц-Біркенау їх відправили до газових камер, але Тільду — ні. Врешті вона опинилася різноробом на радіозаводі "Гагенух".

"Майстер гер Бауер був дуже порядною людиною, не есесівець, зате охоронці-есесівці — хорвати, власовці — були грубі й жорстокі. Був один солдат Ганс, ельзасець (напівфранцуз), він нам дозволяв красти картоплю.

Ближче до весни, коли приїжджали за продукцією заводу солдати Вермахту, вже немолоді, шепотіли нам: "Скоро будете вільні!" Серед нас були військовополонені італійці, вони не були за ґратами та іноді нам підкидали шматки мила, нитки, голки. Таке не забувається".

Тільда Аккерман
Визволена 8 травня 1945 року радянськими військами, повернулась на Батьківщину. В Ужгороді разом із чоловіком, теж в'язнем нацистських таборів, виростила двох синів.
Давид Будник
Навесні 1942 року біля відрогів Бабиного Яру з'явився новий табір для знищення "ворогів Райху". В історію він увійшов під назвою Сирецький. Другим табором СД масового вбивства в України був Янівський у Львові. 30-річний Давид Будник з Білої Церкви під час битви за Київ потрапив у полон, а тому — до Сирецького табору.

"За будь-яку провину і без такої кожного п'ятого чи третього ув'язненого розстрілювали. Харчування складалося з "баланди" на картопляних лушпайках і гарячої води. В'язнів били, змушували робити так звану "зарядку" — повзти на животі, колінах і йти "гусячим кроком".

Нацисти програвали битву за битвою і, відступаючи, знищували сліди злочинів. У 1943 році Будника змусили викопувати тіла розстріляних у Бабиному Яру та палити їх.

Давид Будник та Пол Гесс
В одну піч ми укладали до 2 тисяч трупів. Після згоряння ми спеціальними трамбівками розбивали обвуглені кістки, просівали їх через сита. При цьому виявлені золоті речі і, зокрема, золоті зубні коронки підбирали гітлерівці.
Всього протягом півтора місяця в Бабиному Яру було спалено 120—125 тисяч трупів. У таборі "Бабин Яр" перебувало 327 осіб ув'язнених. Ми були приречені на явну смерть".

Врятував випадок. Викопуючи мертвих, в'язні знаходили в одязі ключі. Щовечора пробували підібрати якийсь до дверей землянки. І нарешті — відшукали!

Вони ліквідували охорону і побігли страшним яром. Вижити вдалося лише вісімнадцятьом. Серед них — Давиду Буднику.
Равенсбрюк — спеціальний жіночий концтабір, серед в'язнів якого було чимало українок. Аушвіц, Майданек, Бухенвальд також мали жіночі відділення. Сюди вели різні шляхи: остарбайтерки-втікачки, військовополонені — медсестри, зв'язківки, снайперки; учасниці антинацистського спротиву — як з радянського боку, так і націоналістки. Ув'язнювали й членів сімей.

Каторжна праця, голод і хвороби, знущання наглядачів, насильство, в тому числі сексуальне, медичні експерименти... У Равенсбрюку на бранках випробовували медпрепарати, тренувалися у пересадці нервів і кісток. В Аушвіці проводили псевдоексперименти щодо спадковості та народжуваності.
Віра Франко
18-річну львів'янку Віру, онуку Івана Франка, уперше заарештували нацисти за звинуваченням у співпраці з радянською розвідкою (сім'я Франків кілька років жила у Харкові, але відмовилася від радянського громадянства). Потім жінку ув'язнив Радянський Союз. Загалом вона 13 років поневірялася концтаборами обох тоталітарних систем.

Два роки дівчина сиділа у сумнозвісній Тюрмі на Лонцького у Львові — політичній в'язниці, котра слугувала трьом окупаціям України: польській, радянській, нацистській.

Рік одиночки, допити і тортури, тиф… На початку 1943 року Франко прибула у Равенсбрюк.

Ув'язнена № 34297 мешкала в блоці 32, працювала на будівництві бараків, осушуванні озера, укріпленні берегів та земляних роботах —13 годин на добу.

Віра Франко
"І з того часу я уже не була людиною, а номером. Щодня о шостій ранку – перевірка, а тоді до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок – 100 г хліба та кава з сурогату. На заводі працювали шведи і бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити, та переповідали нам новини зі світу".

Тут перебувала Женев'єва де Голль — племінниця лідера французького опору та майбутнього президента Франції Шарля де Голля. Обидві бранки подружилися.
Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал.
Віра Франко згадує: "Спроби втеч ми болісно відчували на собі – нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачок. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу стояли аж три дні.... Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились на все життя".

5 травня 1945 року Віру звільнили американці. Всіх, кого вважали радянськими громадянами, відправили у радянську зону окупації. Таким чином восени жінка повернулася до рідного Львова і… до в'язниці на Лонцького. У роботі на ворожу розвідку тепер її звинуватив НКВД. Вирок — 10 років ГУЛАГу.

...Табірний медпункт у Воркуті, бранка-медсестра оглядає бранку-німкеню. Колишня "блокфюрерка" бараку 32 з Равенсбрюку мало не знепритомніла від шоку, знову зустрівши Віру Франко. Знову ув'язнену.
Дарія Гнатківська
Нацисти розшукували гуцулку "Оду" — розвідницю Організації українських націоналістів — і як учасницю антинацистського опору, і як дружину Миколи Лебедя. Саме він після арешту Бандери очолив ОУН.

У січні 1944 року Дарію із малям таки спіймали. Кілька місяців їх тримали у Тюрмі на Лонцького, як приманку для чоловіка і тата. Наступний етап — внутрішня тюрма Равенсбрюку.

"...ночами до нашої келії доходили крики і стогони розстрілюваних жінок. Як страчували 21 француженку з резистансу, деякі кричали: "Вів ля Франс!" Все це заглушував гуркіт автових моторів...."

Дворічна Зоя Лебедь, блакитноока білявка, стала об'єктом антропологічних обслідувань.

Дарія Гнатківська
Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли у крематорії. Щоденні потоки! Смиренних, мирних людей. Йдуть і йдуть.
Якби її фізичні параметри відповідали "арійським", Зою віддали б у німецьку сім'ю. Але кругле личко врятувало маленьку і вона залишилася з мамою. Вони вийшли на волю після завершення війни. Дарія з чоловіком виїхали до США, де стали активними діячами української еміграції.
Анастасія Гулей
Серед білого дня прямісінько через кордон між Генерал-Губернаторством і Третім Райхом стрімголов бігли півдесятка дівчат. Селяни відірвалися від звичних справ: вартовий саме проходив спиною до гурту.

Ініціаторкою спринту наввипередки зі смертю була 17-річна Анастасія Гулей з Полтавщини. Незадовго до того її привезли працювати на будівництві залізниці у Кенігсхютте (сучасний Хожув, Польща). Анастасія вирішила тікати: "Ну як, три брати на фронті, а я буду німцям залізницю будувати?".

Але вже біля Ряшева Анастасію і її подруг затримали. 8 серпня 1943 року їй витатуювали номер 61369. Аушвіц.

"Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли у крематорії. Щоденні потоки! Смиренних, мирних людей. Йдуть і йдуть. Боже мій, як же їх шкода було!

Анастасія Гулей
Як цих діток шкода було: йде, лялечку несе, той м'ячиком підкидує, ну, дитинка же. І мати його за ручку веде. Чи дідусь, бабуся. І вони туди йдуть. Оце було страшно. І ти теж туди підеш..."

Коли танк лейтенанта Ігоря Побірченка таранив огорожу фабрики смерті, Анастасію везли у товарняку назустріч іншому концтабору — Берген-Бельзен. Позаду були дві доби пішки по снігу й морозу.

Через роки жінка згадувала: "Я так танцювала колись до Освенциму – землі не торкалась. А потім я на танці не ходила вже".

Після війни здобула освіту, зараз живе у Києві. Голова Української організації борців антифашистського опору (колишніх політичних в'язнів фашистських концтаборів).
Євгенія Клем
Комендант табору Зоест мовчки слухав: "Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених".

Ці слова доброю німецькою виголошувала виснажена жінка у понищеному військовому однострої. Її звали Євгенія Клем.

Уже майже рік військова фельдшерка була полонянкою нацистів. Голодом і холодом їх безуспішно пробували змусити працювати.

Караючи за акцію протесту, Євгенію та ще 535 жінок взимку 1943 року нацисти перевезли до Равенсбрюка. Але і тут українка з Одеси включилася у підпільний рух, очолила групу бранок з різних країн Європи.

Євгенія Клем
Була звільнена Червоною армією 30 квітня 1945 р. Повернення на батьківщину не стало кінцем поневірянь. Як репатріантка вона була під постійною підозрою і увагою «органів». Останньою краплею стало вилучення її курсу із розкладу занять Одеського педагогічного інституту.

Наприкінці 1950-х до Одеси прибула делегація колишніх ув'язнених Равенсбрюка, шукаючи свою подругу і лідерку табірного Опору. Виявилося, що зневірена Євгенія вчинила самогубство ще тоді, як їй заборонили викладати, — 3 вересня 1953 року.
Організація українських націоналістів боролася за незалежність України. У нападі Третього Райху на Радянський Союз вони бачили можливість вирвати українську державність у диктаторів, вся увага яких була прикута до війни.

30 червня 1941 році у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Нацисти, для яких цей крок став цілковитою несподіванкою, відповіли масовими репресіями проти ОУН. Арештованих лідерів українських націоналістів спершу допитували в Берліні, а потім ув'язнили в концтаборі Заксенхаузен.

Восени 1941 року німецька поліція безпеки кинула за ґрати півтори тисячі бандерівців по всій території України. Їх чекали в Аушвіці, Майданеку, Равенсбрюку, Бухенвальді, Гросс-Розені, Маутхаузені, Флоссенбюрзі…. Тільки в Аушвіці каралося близько 600 членів ОУН(б).
Степан Бандера
Відомим на цілу Європу лідер націоналістів Бандера став, зустрівши смертний вирок у Варшаві в 1935 вигуком: "Слава Україні!". Йому було 25.

Смертну кару замінили довічним ув'язненням і 5 років, аж до вибуху війни, Степан провів у польських в'язницях, переважно — в одиночках.

Після початку Другої світової ОУН(б) була єдиною силою серед тогочасного українства, яка мала сміливість відкрито заявити Німеччині про українські інтереси. У червні 1941 року Бандера підписав меморандум Гітлеру, де заявив: у разі неврахування інтересів України нацистів чекає ще один фронт війни — з українцями.

Уже наступного дня після Акта відновлення державності Бандеру арештували і повезли до Берліна: допити і "наполегливі умовляння" відкликати Акт. Відповів відмовою.

Степан Бандера
Тож від січня 1942 року до вересня 1944 року його тримали у в'язниці Целленбау концтабору Заксенхаузен. На три роки українського лідера повністю відрізали від світу — камера-одиночка, заборона листування, прогулянок, вікна забили дошками. Рідних братів Степана відвезли до Аушвіца. Василь та Олександр не дожили до осені 1942 року.
Цемент роз'їдав і пік йому рани і він від болю дуже кричав. ....Ввечері хворому Бандері дали смертельну ін'єкцію
"...Покалічений та побитий Василь не мав сили втримати тачку. Вона з цементом перевернулася. Скривавленого кинули до бочки з водою, у якій в'язні обмивали руки з цементу. Цемент роз'їдав і пік йому рани і він від болю дуже кричав. ....Ввечері хворому Бандері дали смертельну ін'єкцію".

Тим часом Степану вдалося налагодити підпільний зв'язок із соратниками. Так з'явився співрозмовник — головнокомандувач польської Армії Крайової Стефан Ровецький — "Ґрот". Лідери визвольних рухів-опонентів планували спільну втечу. Але дві спроби виявилися невдалими.
У вересні 1944 року Бандеру вивезли з концтабору, щоб схилити до співпраці. Безуспішно. Скориставшись безладом після чергового бомбардування, він втік.

Після війни очолив ОУН на еміграції. Заручившись контактами серед британських спецслужб, формував групи бійців для відправки в Україну. Співробітники ЦРУ зазначали: "Бандерівці підуть на все заради своєї мети, якою є незалежність України".

Агент КДБ зміг дістатися до Степана Бандери аж наприкінці 1950-х років. 15 жовтня 1959 року провідник ОУН загинув від смертельного пострілу отрутою.
Микола Климишин
Осінь 1941 року застала галичанина Миколу Климишина у Макарові під Києвом. На чолі групи ОУН він прямував до столиці, щоб проголосити відновлення української державності. Похід перервав арешт. В Аушвіці він очолив групу в'язнів-членів ОУН(б) і організував мережу взаємодопомоги. Цю систему поширили на всіх українців, безвідносно політичних переконань.

"...Микола не пішов спати, не перевіривши перед тим новоприбулих... Проходячи попри ліжка — були це молоді закарпатці — від одного до другого, перепитує: "Ви хліб на завтра маєте?" Той, знітившись: "Та.... та маю..." Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: "Ану покажіть". Звичайно, той не мав що показати. Так Микола перепитав усіх нових: того за черевиками, того за теплою сорочкою, того за шапкою...

Микола Климишин
По такій перевірці Микола йшов до нас, "обжитих", і розпоряджався, що хто мав "організувати": пару черевиків, буханку хліба, теплу білизну, залежно від місця праці кожного з нас...".

Сам організатор мережі зазнав метаморфоз табірної долі. Потрапив на одну з найгірших в Аушвіці робіт — розбирання старих бараків і носіння каміння.

Звідтіля його відправили сортувати конфісковане взуття. Через якийсь час Климишин знову опинився внизу табірної ієрархії — підмітайлом. Урешті-решт, працював у так званій ауфнаменкомандо, де вів облік ув'язнених.

Наприкінці грудня 1944 року Миколу Климишина звільнили — це був свого роду "доказ щирості намірів" у бажанні нацистів схилити націоналістів до співпраці.

Як і попередні, ця спроба зазнала невдачі. З 1949 року він емігрував у США, де продовжив громадську активність.
Тома Лапичак
Прибуття Томи Лапичака — одного із лідерів ОУН (м) — до Целленбау 1943 року стало для в'язнів подарунком долі. Медичної допомоги людям чекати не було звідки, а лікар Тома став для друзів по нещастю медичним консультантом.

Пацієнти у малесеньких записках описували сипмтоми, а Лапичак у записці-відповіді — імовірний діагноз та бажане лікування.

Пізніше Тому Лапичака перевели до загального табору, де він дочекався визволення союзниками. А також визволення своєї нареченої Аріадни Котко, котру запроторили до табору водночас із ним.

Пережити ув'язнення йому вдалося не в останню чергу завдяки отриманню хорошої, за концтабірними мірками, роботи лікарем.

Тома Лапичак
Після війни Лапичак з Аріадною виїхали до США. Підтвердив диплом і відкрив приватну практику, яка з часом розрослася в клініку. Помер 1975 року в Чикаго.
Омелян Коваль
"Ви звідси не вийдете! Тільки через комин!" — кричав наглядач Омеляну Ковалю, котрого з побратимами — першою групою націоналістів — привезли до Аушвіца.

22-річний оунівець Омелян Коваль пройшов слідство в так званому "блоці 11", куди потрапив за підозрою, що він допоміг утекти іншому в'язневі — полякові.

"Почув я клацання курка, але пострілу не було чути. Тоді я пригадав собі такий самий звук, як кололи свиней. Був це такий прилад, з курком і пружиною, а замість цівки стирчав гострий цвях. Цвях ударяв у потилицю і тіло без зойку валилося. Після того чути було, як хтось викидав трупів на авто, як дрова".

18 січня 1945 року Омеляна Коваля погнали у чотириденний "марш смерті" до Маутхаузена. Після був в'язнем концтаборів Мельк та Ебензе.

Омелян Коваль
Почув я клацання курка, але пострілу не було чути. Тоді я пригадав собі такий самий звук, як кололи свиней
Визволений американськими військами, виїхав на еміграцію до Бельгії, де зробив бізнес-кар'єру. Довгі роки був головою Українського допомогового комітету в Бельгії. Повернувся в незалежну Україну і став громадянином держави, за яку боровся .
Внаслідок розгрому у перші місяці війни у полоні на території України опинилися 1,4 млн червоноармійців. До 300 тис. — переважно українців та білорусів — звільнили до листопада 1941 року, але Гітлер припинив цю практику.

Військовополонені потрапляли у солдатські, офіцерські та пересильні табори, які називалися, відповідно, шталаги, офлаги та дулаги. За 1941—1945 роки через них в Україні пройшло від 1,5 до 2,5 млн осіб. Від нелюдських умов утримання тільки впродовж перших півроку загинули від 700 тис. до 1,2 млн.

Під особливою увагою опинилися "комісари", яких німецьке командування зобов'язувало страчувати. "Комісарами" вважали не тільки політпрацівників, а й євреїв, членів партії та інтелігентів. Місцем знищення визначили концтабори — туди надходили транспорти з "комісарами". До травня 1942 року СС убили близько 40 тис. осіб. Саме на "комісарах" в Аушвіці вперше випробували "Циклон-Б".

Основний спосіб знищення — непосильна праця. На межі 1941—1942 років 27 тис. військовополонених відправили у спеціально створені для цього Майданек, Штуттхоф та Аушвіц-Біркенау. До початку 1945 року до різного типу таборів потрапили близько мільйона червоноармійців, з них померли 400 тис.
Семен Ткаченко
Уночі 2 лютого 1945 року есесівці концтабору Заксенхаузен вивели на плац 150 в'язнів — начебто для евакуації. Бранці зрозуміли: на них чекає страта. З-поміж відчайдухів, що кинулися на конвой, не вижив ніхто. Загинув і генерал-майор Семен Ткаченко.

Українець Ткаченко здобув бойовий досвід ще на фронтах Першої світової, в Червоній армії пройшов шлях до генерал-майора.

Відступаючи із тяжкими боями з Карпат до Умані, 44-та Київська Червонопрапорна дивізія ім. Щорса під командуванням Ткаченка потрапила в "котел" у серпні 1941 року.

Поранений командир спершу видав себе за рядового й утік з полону. Але ненадовго. У жовтні став одним із 12 генералів-бранців офлагу-XIII-Д в Хаммельбурзі.

Семен Ткаченко
Тяжкі непосильні роботи, голод, побиття, цькування собаками, шибениці, розстріли, люди не витримували й ішли на дріт, щоб есесівці вбили з вежі, вішалися на своїх ременях, божеволіли, живцем падали мертвими
З часом генералітет розколовся: одні погодилися на колаборацію, інші — організовували опір. Хоча Ткаченко різко критикував Сталіна за поразки початку війни, на співпрацю з нацистами не пішов.

Він очолив таємний комітет, що готував втечу. Проте гестапо дізналося про ці плани. Навіть під тортурами він не дав свідчень — і в лютому 1943 року став бранцем №3068 концтабору Флоссенбюрг.

"Тяжкі непосильні роботи на каменярні (12 годин на день), голод, побиття, цькування собаками, шибениці, розстріли, люди не витримували й ішли на дріт, щоб есесівці вбили з вежі, вішалися на своїх ременях, божеволіли, живцем падали мертвими. Незважаючи на ці моторошні умови, Семен Акимович завжди залишався бадьорою й чесною людиною", — згадував його товариш.

26 жовтня 1943 року Ткаченка перевели до Заксенхаузена під № 72153. Тут він приєднався до змовників, що готували план збройного повстання. Ткаченку не судилося побачити волі, однак навіть у концтаборі він не зламався й загинув у бою, як солдат.
Володимир Шепетя
Із охопленого полум'ям літака вистрибнув парашутист. Але травмувався і потрапив у полон. Так 22 листопада 1943 року почалася табірна епопея капітана Володимира Шепеті, який не мирився зі становищем безправного в'язня і двічі тікав.

Випускник авіашколи з Полтавщини став командиром авіаескадрильї. Його збили німецькі зенітки над білоруським Гомелем.

"Як мішок, мене кинули на вантажну машину, а в Бобруйській тюрмі на сиру цементну долівку. Біля місяця — без жодної медичної допомоги. Годували один раз на добу супом із неочищеної картоплі і 100 г хліба".

Улітку 1944 року капітан утік зі шталагу в Баварії. 45 ночей ішов на схід, але його впіймали. Смертний вирок належало виконати в концтаборі Маутхаузен: Володимир опинився у 20-му "блоці смертників" під № 5861.

Володимир Шепетя
Коли з-поміж 5 тис. "смертників" залишалося тільки 570 живих, люди зважилися на втечу. До організаторів приєднавcя Шепетя. Уночі напали на варту й кинулися через колючий дріт. "Снігу було вище колін. Ми усі босі й без головних уборів. Охорона пустила в дію кулемети, автомати й вівчарок".

25 днів рухався Шепетя на з'єднання з Червоною армією, поки знову не був упійманий. Він вигадав легенду та нове прізвище. Тож його запроторили до шталагу м. Пуппінг, де перебував до визволення Армією США. По війні жив у Полтаві, працював товарознавцем. Помер у 1988 році.
Нурі Халілов
Кримський татарин з перших днів був на фронті, карався у німецьких таборах, потім потрапив у радянський. А потім Сталін "віддячив" йому, як і 200 тис. його земляків, майже півстоліттям депортації.

На початку війни 24-річний учитель історії служив начальником полкової бібліотеки в 29-й мотострілецькій дивізії. Після нищівної поразки потрапив у полон, пройшов миколаївський шталаг № 384, але наприкінці 1942 року його відпустили додому.

Відтак Нурі Халілов партизанив у Кримських горах, служив артилеристом 4-го Українського фронту, звільняв Севастополь.

Але вже 18 травня 1944 року просто з армії його забрали в перевірочний табір НКВД. Перемогу над нацизмом Халілов зустрічав за "рідним" колючим дротом.

Нурі Халілов
У липні 1945 року його депортували до Узбекистану. Мама й сестра померли в депортації. Разом із дружиною та її батьками Нурі Халілов жив у Ташкенті, де вони зазнавали цькувань як кримці. Повернувся на Батьківщину аж 1989 року. Нурі Халілова визнали "Людиною року-2007" і почесним громадянином м. Саки. Помер у 2009 року.
Михайло Бацула
"Куликове поле. Сонце палить нестерпно. Рани ниють. Води ні краплини. Чотири доби нічого не їли. Раніше було не до їжі. А тепер хотів би, та немає", — потай нотував політрук Михайло Бацула у полоні.

25-літній морпіх із Вінниці обороняв Севастополь. Під час боїв на Сапун-горі дістав десять поранень, з них три — важкі.

Контуженого бранця етапували до Німеччини. За участь у підпіллі шталагу № 326 Бацула 14 травня 1943 року потрапив до концтабору Бухенвальд. Там він знову взявся організовувати рух опору.

Після майже місяця на "марші смерті" до Дахау група в'язнів утекла на території Чехословаччини. 6 травня 1945 року Бацула приєднався до місцевих партизанів. У повоєнний час жив у Києві. Помер у 2000 році.

Михайло Бацула
Німеччина оголосила про набір робітників з січня 1942 року. Зголоситися могли молоді люди обох статей. Але вже навесні набір перетворився на "трудову повинність". Відтак українську молодь вивозили примусово. Там їх чекала важка, часто брудна робота й умови проживання, гірші, ніж будь-якої іншої групи примусових робітників.

Мінімальне харчування, символічна платня, а житло — у "трудових таборах" біля заводів у повній ізоляції. За найменші провини на "остарбайтера" чекали штрафи, побиття, за втечу чи саботаж — концтабір.Така доля спіткала від 1,7 до 2,4 млн молодих українців.
Ігор Маліцький
Професор Маліцький — автор понад ста наукових праць, більше 80 навчальних посібників, 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування. Але всього цього могло й не бути.

Війна застала 16-річного Ігоря у Харкові. Разом з матір'ю вони переховували знайомих євреїв. У січні 1942 року над ними нависла небезпека: про нелегальний прихисток от-от могли взнати окупанти.

Рятуючись від смерті, 21 день Ігор з матір'ю ішли пішки до родини на Кіровоградщину. Звідти 3 червня 1942 року його вивезли на примусові роботи.

На території Австрії він утік просто з потяга, але в окупованій Чехословаччині його з товаришем заарештували. Маліцький став в'язнем концтабору Терезієнштадт.

Ігор Маліцький
Есесівець розізлився, схопив літнього чоловіка-єврея і поволік до відхожої ями. Зав'язавши мотузку на шиї нещасного, він скинув його в яму.
"...Есесівець розізлився, схопив літнього чоловіка-єврея і поволік до відхожої ями. Зав'язавши мотузку на шиї нещасного, він скинув його в яму. І то опускав його, то піднімав, насолоджуючись жахливою смертю. Мені здавалося, що немає нічого страшнішого за це пекло. Та я помилявся".

Навесні 1944 року Ігоря Маліцького етапували до концтабору Аушвіц (табірний № 188005). "Протягом двох тижнів перебування в карантинному блоці з нас, щойно прибулих 400 чоловік, залишилося в живих 200". Маліцький працював у командо на вугільному складі — розвантажував вагони.

6 липня того ж року Маліцького перевели в концтабір Маутхаузен (табірний № 78437). Тут хлопець потрапив на роботу в санітарну частину ("ревір"). Одночасно був зв'язковим у підпільній організації в'язнів. Командиром був керівник "ревіру" військлікар 2-го рангу Олександр Йосилевич, теж харків'янин.
Він урятував юнака від непосильної праці в каменярні — у грудні 1944 року Ігоря перевели у філію Маутхаузена Лінц-ІІІ. Там працював на металургійному заводі "Герман Герінг", згодом — у команді для пошуку та знешкодження нерозірваних авіабомб.

5 травня 1945 року в'язнів Лінца-ІІІ есесівці погнали в бік штолень у горах. На марші в'язні напали на вартових, забрали зброю. Уже вільні, не втекли, а повернулися до табору, прогнали охорону й звільнили решту бранців. Після приходу Армії США група Маліцького рушила на схід та 6 травня зустрілася з радянськими розвідниками.

До 1950 р. Ігор Маліцький служив у Радянській армії на території Австрії та Німеччини. Потім — здобуття фаху інженера, захист дисертації, до сьогодні — навчання студентів. І активна громадська робота. У 2017 році Ігорю Маліцькому присвоїли звання почесного громадянина м. Харкова.
Іван Маймур
45 кг важив 20-річний юнак після трьох років у концтаборі Дахау.

Ще дитиною Іван Маймур із Дніпропетровщини втратив батька, якого розстріляв НКВС.

Уже підлітком його забрали на примусову працю до Німеччини.

З військового заводу Штутгарта Іван утік. Зміг дійти аж до кордону з Польщею, але його спіймали. Потрапив до Дахау під № 33474.

"Я пам'ятаю цей татуйований номер на лівій руці. Особливо цифру 7. Вона була кривою і якось вибивалася з усього ряду цифр.

У 50-ті роки він вивів це татуювання, від нього залишився лише шрам", — розповідає його донька.

Іван Маймур
Я пам'ятаю цей татуйований номер на лівій руці. Особливо цифру 7. Вона була кривою і якось вибивалася з усього ряду цифр
Іван Маймур згадував: "Стіна позаду, стіни з двох боків, попереду залізні двері — дуже тісне приміщення. У ньому можна було лише стояти, а тобі на голову капала крапля води. Від цього можна було збожеволіти".

Маймура звільнила американська армія. Іван рік провів у радянському фільтраційному таборі на Соловках. У 1946 році пішов відбудовувати металургійний завод у Кам'янському, де пропрацював усе життя. Помер у 1987 році.
Володимир Галяпа
Травневого дня 1942 року на Єврейському базарі Києва нацисти провели облаву. Серед вивезених на примусову працю був українець із Казахстану Володимир Галяпа.

Вже за три тижні 18-річний юнак утік із робітничого табору при заводі "Едмунд і Ко" в Лейпцигу. Наступного дня його арештували.

Це була друга втеча в його житті. Ще неповнолітнім він добровільно пішов на фронт санітаром, потрапив до полону, але втік.

У концтаборі Бухенвальд під № 5424 Володимир працював на заводі військового спорядження "ДАВ". Був активним діячем опору.

Після повстання в'язнів і визволення 11 квітня 1945 року Галяпа кілька місяців працював у радянському шпиталі на території Бухенвальда, потім повернувся до Києва.

Володимир Галяпа
Від 1995 року і до смерті в 2007 році Володимир Галяпа був високопосадовцем Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення" при Кабінеті Міністрів України.
Олександр Бичок
17-річного студента ремісничого училища Олександра Бичка в травні 1942 року депортували на примусову працю до Нiмеччини.

Він утік від фермера в Саксонії.

Відтак уже в червні Олександр — в'язень концтабору Бухенвальд із табірним № 2216. Працював у столярній майстерні заводу ДАВ, команді "СС-господарство" та на заводі "Густлов-верке".

Брав активну участь у табірному підпіллі та повстанні в'язнів 11 квітня 1945 року.

Після війни відбудовував шахти Донбасу.

На початку 1950-х років повернувся до рідного Києва, де мешкає досі.

Олександр Бичок
Спершу німці не переслідували українську церкву різних конфесій, що разюче контрастувало з політикою радянської влади. Низка церков навіть змогли відновити діяльність. Але чимало священиків з перших днів виступили проти німецької репресивної політики.

Спіймані ворогом отримували вироки. "Концтабором для священиків" називали Дахау. Саме тут сконцентрували значне їхнє число: до кінця війни через табір пройшло 2720 отців понад 20 національностей.
Отець Омелян Ковч
Есесівці закрили наповнену людьми синагогу м. Перемишляни у вересні 1941 року. Усередину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа.

В містечку парохом був о. Ковч — греко-католицький священик, колишній військовий капелан, член ОУН, громадський діяч, який присвятив життя допомозі ближнім.

"Ковч крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли й пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючого храму. Серед інших, кого врятував, був рабин м. Белз Аарон Рокеах".

Для порятунку євреїв під час Голокосту виготовляли "арійські документи" — метричні виписки про хрещення. За таку діяльність отця Ковча на початку 1943 року ув'язнили в Тюрмі на Лонцького.

Омелян Ковч
Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…
Нацисти поставили єдину умову звільнення: зобов'язатися нічим не допомагати євреям. Омелян відмовив: "Ваш обов'язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки". Обурений офіцер наказав відправити отця до концтабору Майданек.
Але навіть перебування у "фабриці смерті" не змінило Ковча.

"Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці... Тут я можу бачити Бога – Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей… Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди… Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…"

Ковч помер, не доживши кілька місяців до визволення. Його тіло, як і тисяч інших, спалено в крематорії Майданека. Єврейська Рада України присвоїла йому звання "Праведник України". Українська греко-католицька церква проголосила о. Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником. Щороку вручається міжнародна відзнака його імені за видатний гуманітарний внесок.
Семен Їжик
Греко-католицькому священику було 30, коли почалася його одіссея концтаборами Гросс-Розен, Дора-Міттельбау та Берген-Бельзен.

Отець Їжик мав парафії у бойківських та лемківських селах. Заарештований восени 1943 року за участь в ОУН. П'ять різних тюрем пройшов отець Їжик, та на допитах тримався стійко і не зрадив побратимів.

"Пострахом був русский капо Василь. Родом з Москви. Він так по-звірськи знущався над в'язнями, що його прозвали всі Сталіним... Оповідають, що в 1942 році він майже кожного дня вбивав по кілька в'язнів під час праці, щоб від цих "викінчених" (померлих) забрати "фріштіг" (друге снідання), щоб самому з'їсти. Попасти в його командо означало насправді те саме, що бути засудженим до крематорію", — згадував отець перебування у Гросс-Розен.

Семен Їжик
У таборі не полишив служіння. Після звільнення британсько-канадськими військами працював душпастирем у таборах переміщених осіб. Тут після війни зосередилися сотні тисяч українців, поляків, чехів. Засновував Лігу українських політичних в'язнів, жив у Канаді, входив до складу Антибільшовицького блоку народів. Помер 1995 року.
Ігумен Іоанн (Василь Іваняс)
22-річним Василь вступив до православного монастиря. Згодом навчався у чернечій школі в Сербії. Повернувся на Закарпаття й займався душпастирською працею — мав вісім парафій.

25 травня 1941 року за підозрою в співробітництві з радянськими партизанами заарештований угорськими органами безпеки. Пройшов низку угорських в'язниць, а восени 1944 року потрапив у концтабір Дахау.

Після звільнення повернувся на Закарпаття та продовжив священичу діяльність у сані ігумена. Помер 1964 року.
Ієромонах Феодосій (Тома Росоха)
Родичі Томи Росохи були активними учасниками відродження православного руху на Закарпатті початку ХХ століття, через що зазнали угорських репресій. Сам Тома у 21 рік пішов послушником до православного монастиря. Згодом рукоположений у сан ієромонаха. Перебував на парафіях у Словаччині та на Закарпатті.

У 1939 році створив підпільну групу, яка збирала інформацію про угорські війська та передавала радянським прикордонникам. За це був заарештований угорською контррозвідкою і після низки тюрем ув'язнений у Дахау. Після звільнення повернувся додому, але під тиском радянських органів залишив чернецтво. Помер 1983 року.
"Краків. Тиша віків. І натовп… У натовпі змарнілі люди в смугастих костюмах каторжан. Це — в'язні Освенцима, визволені нами. Краків — це натовп на вулицях. Це — голуби на центральній площі. Гарні жінки. Смугасті в'язні"
Зі щоденника капітана Леоніда Вишеставського
По півдні 27 січня 1945 року радянські солдати відчинили браму з написом "Праця робить вільним". На це дивилися 7,5 тис. кволих в'язнів Аушвіца. Табір звільнили воїни 322-ї та 100-ї стрілецьких дивізій 60-ї армії. 43% вояків цієї армії були українцями.

Щоб зберегти рабів, СС "евакуювало" в'язнів углиб Райху. Знесилених страчували або залишали напризволяще, а здатних пересуватися гнали пішки чи везли в товарних вагонах без їжі й води. Бранці нарекли ці евакуації "маршами смерті". Аушвіц був не першим. 22 липня 1944 року Червона армія звільнила концтабір Майданек на околиці польського Любліна.

За перші три місяці 1945 року СС втратила 230 концтаборів і філій. Однак ще діяли 10 великих таборів і до 400 їхніх філій, де знемагали понад півмільйона людей. Імперія таборів СС впала в останні дні війни. На волю вийшли лише половина.
Одразу після війни у радянській зоні окупації Німеччини створили близько 40 спецтаборів для виявлення ворогів комуністичного режиму та денацифікації. Ще 18 квітня 1945 року комісар держбезпеки другого рангу Іван Сєров сформував 10 спецтаборів на базі колишніх нацистських таборів.

До початку серпня 1945 року в Заксенхаузені дислокувався радянський репатріаційний табір, через який пройшли тисячі радянських громадян — колишніх військовополонених та остарбайтерів.

Але Заксенхаузен не полишили і використовували аж до весни 1950 року як спецтабір НКВС/МВС № 7/1. Це був найбільший з системи спецтаборів НКВС-МВС-МДБ на території радянської зони окупації. У перший час навіть вивіска над воротами "Праця робить вільним" залишалася незмінною.
Через нацистський Заксенхаузен пройшли більше 200 тис. в'язнів із 27 країн, понад 100 тис. із них загинули. Цифри "спецтабору №7/№1" теж вражають: 60 тис. ув'язнених, за п'ять років близько 12 тис. з них убили. Розстріл був винятковим, до смерті доводили голод, холод та хвороби. Коли Заксенхаузен ліквідували, частину ув'язнених відправили в Сибір, частину перевели в східнонімецькі в'язниці.

Аушвіц-Біркенау теж отримав "друге дихання". У 1945 році створили на його базі концтабір Явожно. Тож в'язні польських комуністів жили у тих самих бараках, що і бранці нацистів. Цей табір від 1947 року використовували для ув'язнення українців, яких вважали небезпечними для Польщі. Цього року тут було ув'язнено 3 873 особи, з них 2 781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків).

Багато колишніх в'язнів нацистських таборів після війни воліли залишитися в зонах окупації союзників. Вони не захотіли вертатися на Батьківщину, побоюючись радянських репресій. Тому ще кілька років жили в таборах для "переміщених осіб" (DP camps) звідки згодом емігрували до США, Канади, Великої Британії, інших країн Західної Європи та навіть Австралії. Ця хвиля еміграції розповіла світові багато про українські трагедії, зокрема й про в'язнів нацистських таборів з України.
Автори:
- Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху
- Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху
- Олеся Ісаюк, PhD, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

а також:

Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Анна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Дизайн:
- Віталій Фоков
- Анна Подкоритова

Верстка:
Марина Колесниченко

Матеріали:
Український інститут національної пам'яті
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей історії України у Другій світовій війні
Галузевий державний архів Служби безпеки України
Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького
Читайте також
Made on
Tilda