До 20-річчя найбільш авторитетної новинної служби країни телеканал "1+1" презентував нову книжку – "Незалежність очима ТСН". Через очі, долі і серця журналістів, які працювали і працюють в ТСН проходила надзвичайна кількість подій. Але найголовніші спогади, найцікавіше залишалося за кадром.

Яскраві досягнення й змарновані можливості, перемоги і зради, герої та злодії — про головні події в історії незалежної України за останні чверть століття у книжці розповідають люди, які пам'ятають всі ці події на смак, колір і навіть на запах.

Ведуча "ТСН. Тиждень" Алла Мазур, генеральний директор "1+1 медіа" Олександр Ткаченко, журналісти і редактори ТСН - Олена Мацюцька, Наталя Нагорна, Олександр Загородний, Ганна Бока, Василь Костюк, Дмитро Святненко, Алла Хоцянівська, Ольга Кошеленко, Олег Гулик, а також Руслан Ярмолюк.

Дуже щирі, майже сімейні спогади тих, хто цю історію фіксував щодня. Повна версія сучасної історії України без нальоту імперської цензури від письменника Валерія Примоста.

ТСН також закликає долучитися до написання новітньої історії України. Діліться у соціальних мережах власними спогадами про становлення нашої держави із хештегом #ЯСвідокНезалежності
РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ

Однією з найяскравіших подій початку 90-х стала Революція на граніті 2–17 жовтня 1990 року. Сту­денти з Києва, Львова, Дніпра та інших міст республіки розпочали голодування на площі Жовтневої революції (тепер — Майдан Незалеж­ності), вимагаючи перевиборів Верховної Ради на багатопартійній основі, непідписання ново­го союзного договору, проходження військової служби українцями тільки на території України і відставки глави ВР УРСР Кравчука й очільника Ради Міністрів республіки Масола.
АЛЛА МАЗУР
ведуча ТСН. Тиждень
Студентська "Революція на граніті" — фактично перший Майдан — романтика, запал, упертість! У те, що цих хлопців і дівчат могли лупити кутими підборами і кийками й згребти та кинути за ґрати, як їхніх однолітків у 2013-му, тоді не вірилось.

Хоч і були сутички з міліцією в перший день протесту під Верховною Радою. Хоч і стояли на сусідніх вулицях десятки мілі­ційних автобусів. "Територію, вільну від кому­нізму" — так її назвали — на тодішній площі Жовтневої революції огородили просто стрічка­ми і мотузками.

Ми бігали робити репортажі про голодувальників, і щоби потрапити в наметове містечко, досить було просто переступити цю невисоку огорожу. Хоч охорону студенти таки зорганізували. Ситуацію рятувало ще й те, що Київрада протест фактично узаконила. Пізно вночі, уже постфактум, дозволила проведення несанкціонованих заходів одразу на чотирьох центральних площах столиці.
Діти говорили те, про що думали їхні батьки. І столиця підтримала їх. Чаї в термосах і теплий одяг зносили на пло­щу всі, хто міг. Майдан потопав у квітах: їх дару­вали дівчатам. Пісні під гітару, мітинги, молеб­ні. Це було б схоже на студентський фестиваль, якби не політичні вимоги його учасників. Мами найбільше переживали, чи не застудяться діти на холодному камінні: жовтневі ночі вже бували з приморозками, і як не грійся — а з високою температурою там сиділи майже всі.

І коли через шістнадцять днів Рада таки пішла на поступки і пообіцяла виконати більшість вимог, а 23-го жовтня відправила у відставку прем'єра Масола — оце був справжній тріумф! І відчуття того, що Україна — може. Мирно і без крові змінювати себе. І тільки з часом ми зрозуміли: то було лише відчуття. Реальність набагато суворіша.
ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

24 серпня 1991 року українська неза­лежність була проголошена вшосте. І вперше — комуністами. Ця подія була логічним результатом складних політичних процесів, що відбувалися в СРСР на­прикінці 1980-х, пов'язаних з остаточною втратою Радянським Союзом ідеологічного сенсу й еконо­мічної доцільності свого існування. Уже навесні 1990-го, відчувши ослаблення центральної влади, громади в Середній Азії і на Кавказі взялися зво­дити криваві міжетнічні рахунки.
ДМИТРО СВЯТНЕНКО
кореспондент ТСН
Страх, крик і сльози. Таким я пам'ятаю цей день. Адже йому передував серпневий путч у Москві. Поки вони там у Росії "путчилися", ми з ро­диною відпочивали на Арабатській стрілці. На всю околицю був лише один телевізор, і про все, що відбувалось у столиці "неосяжної", люди ді­знавалися лише якимись уривками. Інформація циркулювала неповна і необ'єктивна.

Дров у вогонь підкидали і "знавці" політики. Хтось постійно поширював інформацію про по­громи в Москві, убивства, узурпацію військовими влади. Прізвища Язов, Янаєв та Крючков не сходили з вуст. І до того ж над Арабаткою почали літати на дуже низьких висотах військові винищувачі й гелі­коптери.
Настільки низько, що можна було розгледі­ти обличчя пілотів. На рейді стояли кілька військо­вих кораблів (ні до, ні після такого просто не було).

Урешті-решт, по телевізору повідомили, що Україна відтепер незалежна країна. Не скажу, що хтось зрадів чи засмутився. Мені здається, що Акт незалежності був закономірним.

Для більшо­сті населення України тодішні страйки і "рево­люції" були чужими. А от економічну ситуацію відчули на собі всі: дефіцити, відрізні купони і цілковита відсутність нормального життя. Хоча кілька наступних років ми точно не розуміли, що буде далі і в якому напрямку по­трібно рухатись.
РЕФЕРЕНДУМ
1 ГРУДНЯ 1991 РОКУ

Остаточну відповідь на те, бути чи не бути українській незалежності, міг дати тільки націо­нальний референдум, який Верховна Рада вирі­шила провести 1 грудня 1991 року. Референдум відбувся у встановлений день. Із 37,9 млн зареєстрованих виборців проголосу­вали 31,9 млн (84,18 %). За українську незалежність висловилися 28,8 млн людей — 90,32 %! Результати референдуму стали необхідним поштовхом для міжнародного визнання України. Уже 2 грудня 1991 року її визнали Польща та Канада, 3-го — Угорщина, 4-го — Латвія і Литва. Росія це зробила 5 грудня, США — 25-го, а Велика Британія — 31-го. Загалом до кінця 1991-го незалежність України визнали 74 держави, і цей процес із неослабним темпом продовжився у новому році. Україна стала повноправним членом світового співтовариства.
ОЛЕКСАНДР ТКАЧЕНКО
генеральний директор 1+1 медіа
І друга вагома подія 1991 року, не менш, можливо, навіть більш важлива для мене — це проведення Всеукраїнського референдуму 1 груд­ня щодо проголошення незалежності України. Цю подію чомусь відтісняє на задній план Акт, ухвалений 24 серпня, хоча насправді схожого опитування не проводила жодна з колишніх со­юзних республік, окрім Латвії, Литви та Есто­нії.

І той факт, що тоді в Криму за незалежність проголосувала більша частина населення, значно легітимізував рішення ВР, і це дало змогу про­відним країнам світу буквально наступного дня визнати Україну незалежною. Навіть у Росії не було контраргументів.

Був досить цікавий момент як ми дізнали­ся про той факт. Ми прийшли в будівлю Цен­тральної виборчої комісії, де мали оголосити результати референдуму і виборів президента, які відбувались одночасно.

Усе було тихо, було чимало іноземних журналістів. І в коридорі ЦВК я випадково зустрів тодішнього кореспондента, нині вже покійного, газети "Известия" — Сергія Цикору. Кажу йому: "Що тут робити? До 12:00 ні­чого не буде". А він відповідає: "Є один шанс, — ніби планується зустріч Кравчука із зарубіжними дипломатами".

Це відбувалось у будівлі навпро­ти ВР на вулиці Грушевського, ми туди під'їхали, і оскільки охоронці знали нас в обличчя, спокій­нісінько пройшли за нашими акредитаційними посвідченнями та сіли в куточку, вдаючи із себе представників консульств.
Виявилося, що ми були випадково присутні при оголошенні результатів референдуму і виборів президента, адже, згід­но з тодішньою радянською традицією, про всі важливі події спершу розповідали "зарубіжним товаришам", а вже потім решті людей.

І ми по­відомили про ці результати, — журналіст "Изве­стий" у Москву, а я в Лондон — значно раніше за всіх. Після цього багато іноземних медійників обурювалися, мовляв, чому агенція Reuters знає цю інформацію, а ви нам нічого не сказали.

Для мене це була радісна подія не лише через те, що ми повідомили про неї раніше за інших журналістів, а й тому, що це була реальна легіти­мізація незалежної країни. Багато хто вже забув, але той факт, що цей референдум відбувся, на­справді був надзвичайно важливим для України.
УХВАЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ

28 червня 1996 року о 9:18, після доби безперервної роботи, Верховна Рада таки ухвалила Конституцію України (315 голосів — "за"). Після цього Леонід Кучма скасував проведення референдуму — в ньому вже не було потреби.

Радянська Конституція 1978 року і Конституційний договір утратили чинність. Країна зажила за новим основним законом, у преамбулі якого сказано: "Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України".
ВАСИЛЬ КОСТЮК
випусковий редактор ТСН
Політично активна молодь із різних областей виступала за ухвалення основного закону, критикувала безді­яльність Верховної Ради і погрожувала їй, услід за тодішнім гарантом, усенародним референдумом.

Референдум. Це було саме те слово, у якому ховалися перспективи. Під ідею його проведення молодим партійцям пообіцяли небачений на ті часи розкішний вояж: поїздки курортами Криму з агітацією. Пристойні як для невибагливих сту­дентів умови, купа сонця, моря, пригод і крим­ського вина.

Зранку відбуваєш зустріч, кілька виступів перед нечисленними перехожими, пачка-друга буклетів, які відразу встеляють со­бою дорогу, — і ви вільні до наступного разу. За "найжирнішим" сценарієм Кримом можна було прокататися ледь не все літо.
Повернувся додому із Києва, брат відкрив мені двері і відразу побіг назад до телевізора. Кричить мені з кухні: "Ти чув, що за ніч прийняли конституцію?". "Яку конституцію? Як прийняли?" - питаю я. "Ну от – каже – прийняли і тепер добивають останні розділи. Кучма вже приїхав з шампанським".

Тієї миті Крим було втрачено вперше. Столична партійна пацанва, звичайно, не розгубилась і таки поїхала роз'яс­нювати аборигенам уже не потребу референдуму, а положення основного закону. Хоч зі значно ско­роченими бюджетами і без провінційних акти­вістів. Палка дискусія в політичному шоу так і не потрапила на очі глядачеві. І, вочевидь, зникла назавжди разом із касетами VHS.
ПЕРШІ ГРИВНІ

25 серпня 1996 року був оприлюднений Указ Леоніда Кучми "Про грошову реформу в Украї­ні", згідно з яким 2 вересня в обіг запроваджува­лася нова грошова одиниця — гривня. Так само, як і за часів Центральної Ради, Україна поступово розривала зв'язки з метрополією, що відобража­лося в переході від калькованого з рубля карбо­ванця до цілком автентичної гривні.

Упродовж 15 днів — від 2 до 16 вересня 1996 року — одночас­но функціонували і гривні, і купоно-карбованці, до того ж, будь-які обсяги останніх обмінювалися без обмежень і конфіскацій на гривні за курсом 100 000 до 1. Після 16 вересня єдиним законним засобом обігу в Україні залишилася гривня, про­те купоно-карбованці можна було обмінювати в банках до 1998 року.
ГАННА БОКА
кореспондент ТСН
Одного дня спеціальний конвой привіз у наш райцентр особливий вантаж. І оскільки тато працював в охороні банку, він примудрився принести додому по одній купюрі.

Пригадую, як батько з гордістю мені й братові сказав: "Ганнусю, Юрчику, це наші перші українські гроші. Ви тіль­ки уявіть собі! Україна нарешті має свою валюту!". Я тоді не розуміла татового захвату.

Зате кинулася роздивлятися купюри. Спершу вони мені здали­ся замалими. Після купонів, тисяч і мільйонів я почувалася трохи незвично. Але вони були такі новесенькі й хрусткі. Наче щойно з друкарського верстата. 1, 2, 5 гривень. Але найбільше мені спо­добалася сотня — там був зображений Шевченко!

Ну дуже красиві гроші! Аж раптом тато їх зібрав і сказав, що завтра має повернути. У банку їх мали ще задокументувати і лише за кілька тижнів — за­пустити в загальний обіг і видавати людям. Це був кінець серпня 1996 року.
Я вже готувалася до третього класу. Тоді, у вісім років, мене не хвилювало, що цим красивим папірцям передувала колосальна робота.

Що грошова реформа почалася задовго до появи гривень у гаманцях українців. Що пробні варіанти розробляли і в Києві, і у Львові. Що над дизайном художники працювали по власних до­мівках іще навіть до проголошення незалежності України.

Я ще не знала, чому для вільної країни так важливо було перейти від рубльової системи до власної. Не знала і того, що свого виробництва грошей в України не було, тому гривні друкували в Канаді, переважно завдяки українській діаспорі.

Що створити власні гроші за кордоном новонарод­женій державі коштувало 80 млн доларів. Зрештою, що тонни гривень, у повній секретності, — мо­рем — доправляли в Україну.
ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА

В'ячеслав Чорновіл, український політик, голова Народного руху України (НРУ) загинув незадовго до півночі 25 березня 1999 року в авто­мобільній катастрофі на п'ятому кілометрі траси Бориспіль – Золотоноша. Аварія також забрала життя його водія Євгена Павлова. "Тойота Ко­ролла", в якій вони їхали, зіткнулася з КамАЗом. Віктор Чернецький, Іван Шолом і Володимир Ку­деля (водій), які перебували в кабіні вантажівки під час зіткнення, не постраждали.
ОЛЕНА МАЦЮЦЬКА
кореспондент ТСН
"Твоя зйомка скасовується. Ти їдеш у Бо­риспіль. Уночі в автокатастрофі загинув Чор­новіл", — так звучало того дня моє редакційне завдання. І того дня Україна втратила справді хо­рошу людину, талановитого політика і патріота.

В'ячеслав Чорновіл умів говорити. Суворо, влучно, а коли треба, то і з гумором. У нього була ота щира харизма правдивого політика, який справді віддає всього себе вільній і незалежній Україні.

Своїх прихильників В'ячеслав Чорновіл просто заворожував промовами. А політичних опонентів умів інтелігентно "вкусити". Свого непримиренного противника в політиці Петра Симоненка він розносив за секунду. Зрозуміло, що В'ячеслав Чорновіл був різним. А в останні місяці життя навіть пригніченим: він намагався урятувати Рух від розколу.
Того трагічно­го вечора Чорновіл саме повертався з Кіровограда, де переконував осередок партії триматися разом. Наступного після аварії ранку ми їхали в Бо­риспіль, у відділок міліції. Туди доправили той КаМАЗ із причепом, навантаженим зерном.

Зні­мати не дозволяли, тому ми з оператором видер­лися на дах дев'ятиповерхівки навпроти відділку і зафіксували ту вантажівку. 25 березня машина чомусь пішла на розворот і в той момент у неї врізалось авто Чорновола. Він і водій загинули на місці. Дотепер не поставлено крапки — була та аварія трагічним збігом обставин чи спланованим політичним убивством.
ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

2004 рік був особливим — закінчувався дру­гий термін Кучми, і на президентських виборах мало пролунати ім'я його наступника. Фаворитів було двоє. Перший — Віктор Ющенко, політик прозахідної орієнтації, який представляв опози­ційну коаліцію "Сила народу". Другий — Віктор Янукович, тодішній чинний прем'єр-міністр, проросійський політик, за спиною якого стояла потужна Партія регіонів.

Ситуацію драматизував чіткий тери­торіально-ментальний поділ країни за її політич­ними вподобаннями: промислові Південь і Схід, де була вотчина металургійних і вугільних "коро­лів", а населення тяжіло до зближення з Росією, горою стояли за Януковича, а Центр і Захід, на­лаштовані патріотично і проєвропейськи, гаряче підтримували Ющенка.

Опівдні 22 листопада Центрвиборчком оголошує, що Віктор Янукович набрав 49,4 %, а Віктор Ющен­ко — 46,7 %. Однак опозиція заявляє, що вибори сфальсифіковані, і вимагає переголо­сування. На Майдані збирається понад сто тисяч людей, перед ними виступають Ющенко, Тимо­шенко, Мороз та інші політики. Страйкарі вста­новлюють намети і наголошують, що залишати­муться на Майдані, допоки їхні політичні вимоги не будуть виконані.

Саме тоді розпочинається творення леген­ди Майдану: серед людей стрімко поширюют­ся помаранчева символіка (колір передвиборної кампанії Ющенка), що дала назву революції. Незважаючи на холод, люди на вулицях налаштовані дуже рішуче і не збираються відступати. Вони вперше відчувають, що їхня роль дуже важлива і від них залежить майбутнє.
ОЛЕКСАНДР ЗАГОРОДНИЙ
спеціальний кореспондент ТСН
Треба було бачити той Майдан Незалежності! Тисячі помаранчевих прапорів, до півмільйо­на людей на площі. Скандування "Ющенко — так!", "Юля!". Утім, відчувалося, що люди все-та­ки вийшли не за політиків, а за свою свободу, гідність. За свої права.

Вражала самоорганізація українців на самому Майдані. Було відчуття, що в центрі Києва дивним чином виникло нове дер­жавне утворення. Там не було міліції, на ту тери­торію не поширювалася влада Кучми та Янукови­ча. Хоча я розумів, що це ненадовго, тому варто було насолоджуватись історичним моментом.
Було відчутно, що протилежний табір Януковича намагається мавпувати прихильників Ющенка: вони пробували зорганізувати наметове містечко, якісь демонстрації. Але мало хто з них розумів, заради чого приїхав у Київ.Відчувалося, що країна от-от розділиться навпіл. Але щоразу, коли зустрічались учасники двох таборів, вони все-таки спілкувались, інколи навіть обіймалися.
СКНИЛІВСЬКА ТРАГЕДІЯ

27 липня 2002 року під час авіашоу в Скнилові (Львів) винищувач Су-27УБ упав на глядачів. Тоді загинули 77 осіб, 543 були поранені.
ОЛЕГ ГУЛИК
випусковий редактор "Спецкору"
Простір над летовищем запов­нив потужний гуркіт — "Соколи" з аеродрому "Озерне" дістались із запізненням, але покажуть найвищий пілотаж. Про це гомоніла трибуна по­чесних гостей.

Ми якраз прибилися до неї в по­шуках найвдалішої точки зйомки — так, аби і зону польоту бачити не через голови заведеної на розва­гу юрби, і коментарі швидко назбирати, і змитися на перегін.

Натовп ураз видихнув заворожено. Краєм ока помі­чаю, що оператор збирається натиснути на "гашет­ку" нашої ХL-ки. Як він не бачить!

— Не вимикай, він падає!

Багатотонна гаргара перечепилася через верхів­ку тополі, клюнула носом і крилом врізалася туди, де мали бути сотні людей, перекотилася й ураганом полетіла у бік трибуни.
Вибух, пожежа, крик дружини одного з пілотів винищувача — вона теж, ви­являється, була тут. Дві хмаринки парашутів — хух, катапультувалися. Здається мить — і ми вже біля решток літака.

Не може бути… Люди. Поле. Стара бетонка всі­яна… Ні, як можуть бути люди такими!!! Виваляна в пилюці кучугурка солодкої вати… Я ще тут?

Стра­хіття, жах, кошмар — маячня. Щось випікає ізсередини — очі, певно, брешуть, це лише видіння. Ми не придумали, ми не чекали на таке, аби підібрати букви, Слава Богу. Богу? ДЕ В-І-Н?
РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ. ЄВРОМАЙДАН

21 листопада, буквально за тиждень до початку Вільнюського саміту, Кабмін оприлюд­нив розпорядження № 905-р за підписом Мико­ли Азарова, яким припиняв процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Вагому роль у цьому демарші зіграла Росія.

Північний сусід, з одного боку, застосував проти нас сувору експортну блокаду, а з іншого — запропонував за відмову од зближення з Євросоюзом солідну суму (близько 15–20 млрд доларів). Як бачимо, ця по­літика одночасних "батога і пряника" виявилася цілком ефективною.

Увечері 21 листопада 2013 року в соцмережах лу­нають заклики до акцій протесту. Це був початок Євромайдану, який згодом дістав назву Революція гідності. О 22:00 на Майдані з'являються перші протестувальники — близько півтори тисячі жур­налістів, громадських активістів, опозиціонерів, студентів столичних вишів.
Увечері 29 листопада на Майдані відбува­ється мітинг, на якому лідери опозиційних партій заявляють, що вимагатимуть дострокових парла­ментських виборів. Імовірно, розраховуючи при­душити спротив у зародку, уночі влада вводить на Майдан підрозділи "Беркуту" з Чернігівської, Луганської областей і Криму. Близько четвертої години ранку на Майдані перебуває не більше чотирьох сотень протестувальників, здебільшо­го студентів, які не чинять опору силовикам. За наказом керівника ГУМВС України в Києві Вале­рія Коряка "Беркут" атакує їх і силою витісняє з Майдану, жорстоко б'ючи.

Ця кривава розправа над беззахисними сту­дентами, відеозапис якої транслюється по теле­баченню і в інтернеті, справляє на українське суспільство ефект вибуху. 1 грудня в центрі Києва відбувається Народ­не віче, яке збирає півмільйона обурених грома­дян. Фокус політичних вимог мітингувальників зміщується з євроінтеграції на відставку пре­зидента та уряду. Проти режиму Януковича об'єднуються навіть ті сили, які не підтримують зближення з Європою.
ОЛЬГА КОШЕЛЕНКО
спеціальний кореспондент ТСН
Ну все, уже ніхто нікуди не їде, — у мо­більному голос редактора. Таким голосом теле­фонують не для того, щоби повідомити новину. У цьому голосі — шок і бажання його з кимось розділити.

— Хто куди не їде? — перепитую. Я — опти­містка: якщо повідомляють таким тоном, мож­ливо, ще їде. І я, до речі, досі не зрозуміла куди.

— У Вільнюс на саміт. Азаров щойно наго­ворив, що ми вже ніяку Угоду про асоціацію не підписуємо.

У ту мить у голові спливла фраза з блатної пісеньки "Что ж ты, фраер, сдал назад". Власне, це був єдиний рядок із неї, який я знала. У жур­налістських колах ми між собою так передраж­нювали "донецьких" при владі.
Вони ж були справжніми "господарями" свого слова: пацан слово дав — пацан його назад і взяв.

Бувають такі новини, в які не віриш. Тобто, ти чуєш і все адекватно розумієш. Але замість усвідомлення факту — білий шум: ні, цього не може бути. Це ідіотська помилка. Старий Азаров щось наплутав. Зараз прес-служба поширить спро­стування…
АЛЛА ХОЦЯНІВСЬКА
кореспондент ТСН
У пам'яті багато що зникає, але є дати, які врі­заються в твоє життя назавжди. Після звістки про не­підписання Угоди про асоціацію з ЄС у редакції всі були приголомшені й розчаровані. Обговорювали, дискутували, дивувалися, злилися, усе впереміш. Так довго йшли, стільки обіцянок і в результаті — нічого.

До випуску новин залишалося кілька годин. Спочат­ку між собою в ньюзрумі почали говорити про те, що треба зібратися, вийти, якимось чином показати своє ставлення до дій тодішнього президента. Про це у Фейсбуці написали мої колеги. Я знала, що теж піду. Сумнівів не було. Не знала, що це дасть, як змі­нить ситуацію, але розуміла — так треба зробити.

Одразу після випуску ми пішли на Майдан. Це був перший день і ніхто не підозрював, що потім будуть довгі три місяці. Ми будемо там ночувати, фактично жити. Щодня розповідати про одні з найважливіших подій в історії нашої країни.
Падав дощ. Людей було небагато. Переважно журналісти з різних телеканалів та видань, громад­ські діячі та просто друзі з Фейсбуку. Хтось прихопив із собою чай у термосі, пригощав. Хтось узяв прапор України. Цю атмосферу не передати словами. Ми розуміли, що саме тут народжується нове суспільство.

Це був наче ковток свіжого повітря, нас охоплювала якась невимовна радість, що змогли вийти, змогли сказати, зробили перший крок. У повітрі висіло пи­тання — що далі? На нього відповіді ніхто не мав. Але всі точно знали — треба щось змінювати.
НАЙДОРОЖЧИЙ ПІВОСТРІВ В ІСТОРІЇ

У ніч проти 27 лютого 2013 року будівлі парламенту і уря­ду АРК захоплює група добре озброєних людей (за однією з версій — це бійці севастопольського "Беркуту", розформованого за два дні до того) і встановлює на них російські прапори. Згодом у той самий день кримські депутати ухвалюють рішення про проведення референдуму щодо самовизначення Криму, а також про відставку Ради Міністрів автономії.

Негайно обрано ново­го прем'єр-міністра, ним стає лідер партії "Рус­ское единство" Сергій Аксьонов. На мітингу біля Севастопольської держадміністрації виступають спішно прибулі з Москви депутати Держдуми Ро­сії: суть їхніх виступів — підтримка приєднання Криму до РФ. 11 березня Верховна Рада АРК і міськрада Се­вастополя ухвалюють Декларацію незалежності Автономної Республіки Крим та міста Севасто­поль.
А 16 березня на півострові, усупереч Кон­ституції України і позиції Ради Безпеки ООН, відбувається злощасний "референдум про само­визначення" Криму. "Міжнародними спостері­гачами" на цьому фарсовому дійстві виступили представники маргінальних європейських пар­тій ультраправого і комуністичного спрямування.

18 березня в Георгіївській залі Кремля Путін і керівники нового "суб'єкта Російської Федера­ції" Аксьонов, Константинов і Чалий підписують так званий Договір про прийняття Криму до скла­ду Росії (ратифікований 20 березня Держдумою і 21-го — Радою Федерації).
НАТАЛІЯ НАГОРНА
спеціальний кореспондент ТСН
Важко повірити в те, що Росія напала на Україну, коли ти вдома перед телевізором. Дуже легко, коли істота в російській військовій формі наводить на тебе автомат і показує дулом, щоби ти забиралася геть. "Ты стрелять в меня будешь, да?" — я питала в нього російською, бо була впев­нена — окупант, який погрожує мені зброєю, цю мову точно розуміє.

Найкраще я пам'ятаю 8 березня. Мене нама­галася побити кийком літня жінка за те, що "бен­деровскоє тєлєвідєніє". А якийсь дідусь побачив на підлозі синьо-жовту стрічку. Підняв як доро­гоцінність і поніс, ніжно стискаючи в пальцях. У військовій частині роздавали тюльпани по одному. Тюльпан у руці був знаком — синонімом синьо-жовтої стрічки, занадто небезпечної в тих умовах.
8 березня на траси з боку Сімферополя вийшли жінки та діти. Маленька татарочка три­мала в руках плакат із написом "Мирного неба над головой". Військові частини отримали наказ не стріля­ти.

Вони готувалися, наче самооборона, — з пали­цями захищати свою територію, захоплену модно вдягнутими російськими військовими без розпіз­навальних знаків.
ПЕРША ПЕРЕМОГА ПІСЛЯ КОНОТОПА

РНБО України 13 квітня оприлюднює рішен­ня розпочати на Сході країни антитерористичну операцію (АТО) з використанням Збройних сил. У своєму зверненні в. о. президента Турчинов за­являє: "Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України!"

Сепаратис­ти мають час до ранку 14 квітня, щоби скласти зброю і звільнити адміністративні будівлі. Вони цією можливістю не скористалися. Натомість підрозділи так званої "Донецької Народної Республіки" захоплюють практично всю Донеччину.

Прапори "ДНР" піднімаються над адмінбудівлями в Краматорську, Маріупо­лі, Слов'янську, Артемівську, Красному Лимані, Дружківці, Єнакієвому, Макіївці. Повторюється кримська історія: місцеві підрозділи міліції та СБУ стають на бік сепаратистів.

Упродовж травня 2014 року між силами АТО і підрозділами сепаратистів ведуться вже повно­масштабні бої зі змінним успіхом під Слов'ян­ськом і Волновахою, у Маріуполі, а також за Донецький міжнародний аеропорт і в районі Донецька.
РУСЛАН ЯРМОЛЮК
військовий кореспондент ТСН, ведучий "Спецкору"
Другий місяць боїв на Сході. Колись малові­доме містечко Слов'янськ уже понад 60 днів не сходить зі шпальт і телеекранів. Навпроти містечка стоять українські війська, у містечку — озброєні місцеві та приїжджі колишні кадровики з РФ, які вправно водять військову техніку, влуч­но стріляють із мінометів і тактично правильно захоплюють висоти довкола міста. Вглядаючись у бінокль, він про щось зосереджено думав. Неви­сокий на зріст, кремезний і дуже молодий ротний наших десантників тепер стояв на позиції відомо­го друга Стрєлкова — "Бабая".

Під вербою, на пе­рехресті чотирьох доріг, за двома бетонними бри­лами та кількома мішками розмістився опорник 3-А. Сюди намагалися не привозити журналістів, бо позиція — на відстані пострілу з окупованої Семенівки. І ще зовсім юні контрактники, й мо­білізовані десантники вже в літах тепер ділили одну територію, яку пронизували страх, смерть, відчай і героїзм.

Їм сказали на 30 діб, а потім — на 45. Але всі, від малого до старого, у цьому підрозділі на роз­доріжжі Семенівки, Красного Лимана і Ямполя розуміли: вони тут застрягли надовго. Бо поба­чене за ці кілька тижнів геть не скидалося на те, що досвідченіші бачили під час місій в Іраку та Афганістані.

Тут смерть чатує зранку до вечора, виглядаючи собі жертву, завдання десантника — її обманути й лишитися живим, а в кігті чорному круку віддати бойовика. Один лежить уже зо два дні метрів за сто від опорника, в очереті край дороги. Трупний сморід вітер розносить позиція­ми, нагадуючи нашим, що бойовики поруч. Нова "горка" із російського військторгу, обвіси, зброя — геть не з арсеналу пересічних місцевих шахтарів. Він підірвався на нашій розтяжці. Так і лежить на по­талу чорному круку.
— В укриття! — крик командира, який ди­вився в бінокль, розлітається на кілька десятків метрів. А потім — свист мін "Василька" і мін нашої 120-міліметрової української "Нони", захопленої бойовиками. До такого свисту важко звикнути навіть військовому, бо той звук несе смерть. Міни купчасто лягають праворуч від позицій. А потім у справу вступає сепарська "Дашка".

Важкий кулемет б'є з руїн промзони в Семенівці. Короткі черги пригинають резарядку мінометів потрібен час. Тому ротний дає команду "Художнику" — командиру БТР-4 — працювати. Цей дивний пост об'єднала дружба кількох підрозділів: добровольців із Майдану, вояків тоді ще внутрішніх військ і десантників 80-ї бригади.

Уперше БТР-4 ми побачили тут. Ра­ніше — тільки на картинці. Новинка української зброярні, ні на мить не зупиняючись, маневрую­чи з місця на місце, викотилась уперед і відкри­ла вогонь. А ми, не вимикаючи камери, уперше в житті знімали справжній бій у себе в країні.
Діліться у соцмережах власними спогадами
про становлення нашої держави із хештегом #ЯСвідокНезалежності
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Made on
Tilda