Марина Макущенко
«Я не боюсь важких тем.

Я дуже вразлива і мені часто боляче.

Я не люблю плакати і мені від сліз не стає легше.

Боятися я теж не люблю.

Але для мене неприпустимо від болю відвертатися. Я наповнюю своє життя музикою, сніданками у садку і розмовами з світлими людьми. Але пам'ятаю, що це не все життя.

Є безвихідь, є насильство. Дуже близько, іноді – в сусідній квартирі.

Мільйони дорослих чоловіків та жінок носять у собі себе маленьких і принижених. Люди, які звикли терпіти насильство, вважають це частиною національної культури. І це найстрашніше.

Розірвати порочне коло непросто, але можливо. Почнемо просто зараз: поговоримо про це – не в затишному кабінеті психолога (хоча і там – також). Гучно і відверто»
Її звати Віка. Вона отримала диплом економіста, перевчилася на флориста, мріяла поїхати до сонячної Італії, навіть записалась на мовні курси…. Але поки що з закордону бачила лише турецькі ол-інклюзіви. Тамтешні готелі дуже дружні до родин, а у Віки вже двоє хлопчиків. У неї все добре. Після другого декрету вона разом з подружкою відкрила кафе і працює там арт-директором. З нею вітаються постійні клієнти, їй замовляють букети до свят, вона проводить творчі майстер-класи дітям. Її знають у маленькому районі. Її люблять. Помічають, коли Віка зникає на тиждень-другий. Інколи Віка не усміхається. Це теж разюче помітно. Але у всіх буває поганий настрій, і хто не хворіє? А з дітьми - так це ж постійні лікарняні, всі ж знають… Персонал, батьки дітей з сусідської школи, айтівець Діма, який любить місцеві сніданки, навіть подружка – не запитують. Вони не лізуть. Їх це не обходить. Чужа справа.

Віка тижнями не виходить за двері квартири, бо чекає, коли зійдуть синці. Молиться не отримати нові, бо тоді термін домашнього арешту подовжиться. А вона хоче до людей. Вони – її розрада. І вона не хоче, щоб усі знали, що Вікин ідеальний чоловік її б'є. Вона щоразу просить синів не бовкнути. Вона мастить синці, чекає і постійно прокручує свою особисту хроніку: де схибила цього разу? У чому винна, що не те ляпнула, як викликала гнів... як не дратувати його завтра?

Її звати Тома, Оля, Наталія, Люда… Вона - кожна третя жінка в Україні.

Не всі портрети жертв насильства – жіночі, не всі зносять систематичні побої, інколи це, справді, разовий випадок. Далеко не всі мають вищу освіту і ідеальні життя з боку.

Але це перший міф, який спочатку довелося розбити мені для себе (а потім я дізналася, що українські соціологи вже підтвердили це цифрами):

  • домашнє насильство – не є прерогативою бідних, неосвічених та «неблагонадійних»
  • просто хтось краще ховається, а чиїсь побої – на видноті

Я заглиблювалась в дослідження, історії, запитувала в старих і нових знайомих: «Як так? Це що, існує?» .

І почали падати одні стереотипи за іншими: що на Сході насильства більше ніж на Заході – неправда, що в селах чубляться частіше, ніж в містах (за статистикою «виграють» міста), що це проблема тієї, що погоджується на життя з насильством (останнє – лише частково).

Ця тема прийшла до мене випадково, коли я минулої зими запостила у фейсбуку ролик про книжку дружини російського бізнесмена Германа Стерлігова. «Мужем битая» користується активним читацьким попитом серед росіянок, як і вся філософія жіночого «послушанія» Альони Стерлігової: «Гляньте яка дикість: привіт з минулого!» - якось так відрефлексувала я. І мені в особисті повідомлення прийшов «привіт» - від моєї сучасної, високоосвіченої, дуже просунутої колишньої однокурсниці. Вона поділилася тим, що щойно розірвала жахливе коло. Забрала сина і наважилася піти від чоловіка-кривдника. Вона?! Для мене це був шок. Виявилось, що це ніяка не минувшина, а у нашого суспільства попереду – довгий і тривалий шлях винищення цього ганебного явища.

Ми вже на старті, і як не дивно, завдяки ініціативі держави. У січні цього року ухвалили закон, який покликаний попереджати домашнє насильство. Закон мені сподобався. Він сподобався і дівчині Ані з донецького Покровська. Вона вирішила ризикнути і вийти з токсичних стосунків. Дозволила мені бути стати свідком. Кілька місяців боротьби. Весь результат тут:
Тому шлях я називаю довгим. Потрібні зміни на рівні свідомості правоохоронців, які не хочуть «лізти в чужу родину», потрібні зміни в системі освіти, коли майбутніх медиків, педагогів, психологів та юристів вчитимуть блискавично і однозначно реагувати на синці пацієнта, учня, заявника, клієнта. Щоб сусіди реагували на крики адекватно і не боялись поткнути носа, туди куди, насправді, слід втручатися. Зараз їм важко переступити через власні упередження і страх. Вже одинадцять місяців в країні новий вектор, а на місцях: жертва, щоб врятуватися – має стати ще більшою жертвою.

«Принесіть довідку», «…а де ви були раніше?»…, «А як це ви не примусили поліцейського зафіксувати ваші скарги, синці і сліди ґвалтування?»…. і насамкінець, традиційне: «А чого ти з ним, взагалі, жила?». Є притулки для жертв, їх вже близько семи. Є 45 мобільних бригад. Є центри безкоштовної допомоги. Але інформація про всіх рятівників – розпорошена. Треба мати сильну волю до життя, щоб все це знайти і зуміти скористуватися. Скільки жертв насильства мають цю впевненість: «Дайте! Бо я маю право!»? Що маємо зараз, то це ініціативи громадських активістів.

Телефон ГО «Ла Страда - Україна» став офіційною гарячою лінією для жертв домашнього насильства - 116 123.

Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ днями презентував сайт з практичними порадами для жертв насильства - bezpekavdoma.com.

ТСН створила власну карту корисних контактів
Сподіваюсь, що незабаром такі карти висітимуть в усіх поліклініках, держустановах та навіть у школах. А спрощена версія – дитсадках. Потрібно з дитинства вчити дитину поваги до себе і до кордонів іншого. Насильство – будь-то удар чи нав'язливі обійми сусідської бабці – це неприпустимо і це повинен знати вже дворічка.

І не стидатися сліз та власної слабкості. Тоді у заміжньої мами двох дітей не буде сумнівів і самокопань: «Що я не так зробила?». Те, що це не утопія, а модель, яка реально працює, ми побачили на прикладі іншої країни.
Колись вони били за правилами. А потім змінили правила. Це сталося не за одну ніч, але у Швеції майже досягли свого і нам є кого брати за приклад. Нам треба докласти багатьох зусиль, бо проблема з повагою до близьких у нас, як виявилось – це навіть не радянський спадок. Це глибше.

Разом з істориком ми підняли карні справи 17 століття, разом із психологом препарували народні казки.
Ми побачили, що домашнє насильство – це зашито на підкірці. Успадковане, окультурене і намріяне. І не завжди очевидне.

Виявилось: легко уляпатись в біду, рухаючись за спокусливим бажанням стати тендітною половинкою сильного, багатого, впевненого та такого «справжнього» чоловіка.
За місяці роботи над проектом «Рідний кат» ми не раз ужахнулись через масштаби цієї біди, через те, наскільки глибоко вона вкоренилась в нашій свідомості. Але справжній жах настає тоді, коли розумієш, що дитячі очі, які це бачать нині – понесуть це далі.

Скалічені, вона покалічать інших. Доводить життя та наука.
Кругообіг не припиниться, якщо не зупинити зараз. Ми спробували. Підтримали кампанію ЮНІСЕФ в Україні «Говори проти насильства», провели лекцію в селі та долучилися до масштабної соціальної ініціативи.

Як говорити з дітьми, щоб не принижувати їх і зберегти здорові нерви собі?
Від січня 2019-го домашнє насильство стане криміналом. Кажуть, що життя Віки, Томи, Олі, Наталії, Люди зміняться… Я не думаю, що їм одразу стане легше. Досвід донецької Ані показує, що ні. Але її крок на волю сьогодні – це вільне життя українців через покоління.

Тих, що будуть роздивлятися дивні книжки про філософію битих тільки як раритети давно минулих, напівказкових часів.
Made on
Tilda