Операція "Вісла". Етнічна чистка українців
ТСН.ua спільно з Українським інститутом пам'яті вперше публікує спецпроект про події 70-річної давнини з протоколами допитів, листами та спогадами очевидців.
15 лютого 1951 року в Москві міністр закордонних справ СРСР Андрій Вишинський і віце-президент Ради міністрів Польської Республіки Александр Завадський підписали договір про обмін територіями. У травні цього ж року сторони ратифікували цю угоду.

Радянський Союз і Польща передавали один одному ділянки площею по 480 квадратних кілометрів. Це стало однією з найбільших змін кордонів у післявоєнній Європі. Землі передавалися разом із усім майном, що було на них розташоване, а люди, які там жили, підлягали переселенню.

В офіційному повідомленні про причини переселення йшлося: "Уряд Польської Республіки звернувся недавно до Уряду СРСР з проханням обміняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на рівну прикордонну ділянку території СРСР внаслідок економічного тяжіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки" (з книжки Наталії Кляшторної "Акція-51. Останні свідки").

Польщі передавалися нафтогазові промисли з 97 свердловинами, які працювали, а СРСР отримав зручне залізничне сполучення і не розроблені пласти кам'яного вугілля, які згодом стали частиною Львівсько-Волинського вугільного басейну. СРСР відійшла частина Люблінського воєводства - 41 село і три міста між річками Буг, Солокія і Гучва. Серед цих населених пунктів - теперішній Червоноград, який тоді мав назву Кристинопіль.
До Польщі відходила частина тодішньої Дрогобицької області Української РСР, а саме увесь Нижньо-Устрицький район і декілька сіл Хирівського і Стрілківського районів. Відомий український етнограф Наталія Кляшторна у своїх працях, присвячених депортації 1951 року, окреслює ці землі як територію Західної Бойківщини.

З території, яка відходила Радянському Союзу, депортували більше 16,5 тисячі поляків. Більшість із них виселили у бойківські Бескиди. Близько 33 тисяч українців, які проживали на території Нижньо-Устрицького району, депортували до південної і східної України: тодішню Сталінську (тепер - Донецьку) область, Миколаївщину, Одещину і Херсонщину.

Згідно із польсько-радянським договором, на переселення давалося шість місяців і воно завершилося у жовтні 1951 року. Бойків в основному переселяли компактно, селами, але були і випадки, коли родини після переселення виявилися розірваними. Наприклад, батько одного з героїв нашої публікації Михайла Чиряка потрапив до Одеської області, а сам пан Михайло - до Донецької. Це сталося через те, що після одруження Михайла Васильовича вони жили у різних селах.

Бойкам на нових місцях було дуже важко. Етнолог з Краматорська Віктор Бойченко пояснює: "Конфлікти виникали на якому ґрунті? Колгоспне господарство у першу чергу. Треба було здавати реманент, люди не хотіли цього робити. Треба було призвичаїтися до місцевих кліматичних умов. Дуже сувора, холодна зима і спекотне літо, не характерні для західного регіону, степи".
"Частина населення, яка переселялася, не витримавши колгоспного рабства, не витримавши кліматичних умов, які різнилися з умовами у Західній Україні, через рік-два намагалася виїхати назад, на Батьківщину", - додає він.

Поселитися у своїх колишніх домівках поверненці не могли, адже їхні села відійшли до Польщі і в їхніх будинках вже жили переселені поляки, тому вони осідали у західних областях України, поближче до своєї малої Батьківщини.

Тому на сьогоднішній день багато родин розірвані: частина може жити на Донеччині, частина - у Львівській, Тернопільській областях.

На думку етнолога Віктора Бойченка, переселення 1951 року було продовженням і останнім етапом у серії депортацій, яка розпочалася із сумнозвісної операції "Вісла"

Переселенці, які переїхали на південь і схід України, відрізнялися від місцевих мешканців своєю говіркою та іншими культурними особливостями. Через це між ними часом виникали тертя. Наприклад, багато наших героїв згадують, як їх після переселення називали "бандерами" і місцеві сміялися з їхньої говірки.

В тих селах, де бойків розселяли компактно, вони зберігали ці особливості. Віктор Бойченко називає такі села на Донеччині, як Званівка Бахмутського району, села в Олександрівському районі, Новогригорівка під Дружківкою.

"Потім почалося змішування населення, діти переселенців одружувалися із місцевими, багато хто виїжджав у міста. Наприклад, у Краматорську, Дружківці, Слов'янську живуть багато нащадків переселенців із Західної України", - каже етнолог.

Ми зустрілися з бойками, які пережили депортацію 1951 року і зараз живуть у Донецькій області. На момент переселення їм було від 5 до 25 років. Ми запитували їх про те, що вони пам'ятають про життя у Західній Україні, про сам процес переселення і як їм жилося на новому місці, а ще, чи хотіли би вони повернутися додому.
Ярослава Ридош (Котула), 85 років

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР).
Зі Сталінської області приїхав Федосов Петро до нас в село. І каже: "Я приїхав з такого приводу: вас, ваш район переселяють у Сталінську область". Були збори, зразу люди стали кричати, плакати, що куди вони поїдуть.

Він побув тиждень і поїхав. А до нас в район приїхало чотири чоловіка: був представник з Польщі один і три молоді хлопці: з Полтави, з Херсона, ще був Таран Павлік з Поляни... Вони увесь час обслуговували нас.

Потім прийшов час, вони призначили десять прізвищ, сказали: «Будете виїжджати». Приїхали машини, в селі були ті прикордонники, був Смірнов, мав 11 солдат, і вони спостерігали за цим всім. Машини приїхали, завантажили 10 родин і повезли в район, а в районі там їх у поїзд залізний, що вугілля возять, вантажили, по 4-5 родин, ну і відвозили сюди, в Каганович [село Староварварівка тоді мало назву колгосп ім. Кагановича].

Тут розподіляли по хатах, не було, де жити. А спочатку відправили, я ще не сказала, відправили молодь, щоб будували тут хати, і на кожну хату призначали 20 кубів лісу, але їм ніхто не давав той ліс. Вони хазяйнували, робили, що хотіли з тим лісом, а нам побудували там хати такі...

У нас [у Західній Україні] було село Гошів і село Задвір'я. Усіх переселяли у села Ботвинове і Сонцеве [старі назви сіл Староварварівка і Яковлівка]. Тоді відправляли з того села 10 родин, і з нашого села десять, і так відправляли аж до осені.

Я у сільраді секретарем робила увесь час, написала три екземпляри, один екземпляр був у Польщу. Приїжджав поляк і забрав один екземпляр у Польщу. Другий екземпляр у Львів забрали, а третій екземпляр я привезла сюди.

Я вже в останню чергу приїхала, залишалася в селі [у Західній Україні] до останнього, я вже боялася ходити по селі. Розумієте, ніде нікого не було: лише собаки і дикі кішки. Я аж у жовтні приїхала.
Ми, як приїхали тільки і зразу на нас: "Бандери, бандери".
Ми тільки зі Стьопою розписались. Поїхали в одне село вінчатися - там нас КГБісти не пустили вінчатися, ми поїхали в друге село на санках взимку, це було третього березня, ще мороз був. Поїхали туди і там той дядько - не дядько, а батюшка - нас повінчав в хаті прямо. Зі Стьопою я, може, і місяця не жила, його забрали дев'ятого квітня 51 року в армію і відправили служити аж у Мурманськ, він там служив цілих чотири роки.

Я приїхала найостаннішою, 30 жовтня. Нас в однім вагоні залізнім чотири сім'ї було, і так ми їхали. Приїхали у Львів ми, там дядько один Йосип був, він пішов у Львові подивитися на мавпи і відстав од поїзда. Тут всі бігають: де ж він дівся, нема його.

Тоді ті військові, що нас відправляли і супроводжували, з поїзда на поїзд переходили, аж у Шепетівці знайшли і пересадили до нас у вагон. А як я ще пішла корову доїть, а корови були по другій лінії, ну я біжу з тим молоком, а поїзд наш, де люди їхали (а я на вагоні написала "8", щоб знати, який вагон, бо там вагонів багато було) вже рушив, і я не встигла у свій вагон. І я з тим дядьком, що на останнім вагоні стояв, що супроводжував, отак і їхала.

Вінчання Степана та Ярослави Ридош, село Гошів. 3 березня, 1951
А поїзд зі Львова вже їде, їде аж до Шепетівки. В Шепетівці вже став - я тоді встала і прибігла до свого вагона. Як постукала - відкрили двері і як всі плакали, як кричали. Думали, чи я жива з тим молоком. Ой, я не можу тобі розказати, як це було!

Ну і тоді вже ми їхали, їхали, думали: куди вони нас везуть. Я, коли їхала із села остання, так забори цілувала, думаю - попрощалася. Нема нікого, абсолютно не було нікого і я тоді приїхала, привезла документи - а ті хати [у Західній Україні] всі міряли, і поле міряли, і поляки всі ті акти забрали.

Ну а тоді я приїхала сюди, думаю: "Що мені робить? Хати не було, була на квартирі, Стьопа в армії". Я взяла ці документи, принесла до сільради, а були Коротков і Рожкевич, Коротков був по колгоспу, а Рожкевич був у сільраді головою. Я красива, молода… Він: "Женщіна, останьтєсь, дєвушка, останьтєсь, будете у нас секретарьом". А я не хотіла, бо ми, як приїхали тільки і зразу на нас: "Бандери, бандери". Ну що я тут буду робить? Іще в тім селі будуть мене обсуждать… Я взяла і пішла на будівництво [у Краматорську] робить.
Ольга Лукоцька (Коваль), 80 років

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР).
Я пам'ятаю, як до клубу нас гукали. Батьки до клуба ходили, їм сказали, що нас будуть виселяти. Люди плакали, просилися. Але їм сказали, що треба виселятися і все, а нашу територію зайняла Польща, там лишили хати.

Ми найостанніші виїжджали і більше за нами уже ніхто не виселявся. Люди залишали собак, котів. Знаєш, як було це, дуже страшно: собаки вили, коти нявчали, їсти хотіли, а не було кому їх годувати. Оце ті, хто останні виїхали, ну, де можна було, то і погодували.

Було таке корито, що мама зробила. Туди запхали нашого кота, щоб він не був там, як чужий кіт. Сказала: "Я тебе тут не лишу". Забили корито так, щоб кіт не виліз. Потім цього кота привезли сюди, а людські…

Я вам не можу, діти, розказати, як це було сильно страшно, дуже страшно було, дуже! То ж так: там вікна забиті, там - двері, а ми ж останні їхали уже, в селі нікого не лишалося. Ми з сестрою зосталися, мама була вже на станції, а ми з сестрою самі менші оставалися, боялися у хаті спати. Із хати усе забрали, пусто було. Дуже страшно було.

У нас річка була посередині [села], ми по одній стороні жили, а на другу ходили. Та й плакали, з річкою прощалися, з лісом, землею, своєю хатою.
Коли нас вивозили, то представники влади втішали: "Що ви переживаєте? Вам дадуть там хату, все буде нормально!"
Коли ми приїхали сюди, коло пустощі, бур'яни були, хати були саманові, недобуданові, люди мучилися. Їхали ми сюди в вагонах тих, що худобу возять, нас було по чотири, по п'ять родин в одному вагоні. Не було ні води, ні їсти що собі приготувати. Ну тяжко було, дуже тяжко.

Приїхали сюди: я пішла в 7-й клас, кінчила сім класів, не вчилася я ніде більше, бо треба було робити. Далі сім'я була, діти малі, треба було і на роботу ходити, і якось жити. Пішли в колгосп.

Щоб на трудодень заробити, треба було три чи чотири дні робити, щоб був трудодень цілий. Поросят не давали нам тут тримати. Ми не тримали, бо штрафували. Лише одну корову… і більш нічого.

[Коли нас вивозили], то представники [влади] втішали: "Що ви переживаєте? Вам дадуть там хату, все буде нормально!".

Село Гошів. Дівчата у національних костюмах
А ми приїхали сюди: ми ніхто тут були, переселенці, "бандери", нас ніхто тут не поважав. У школі діти нас не поважали, ходили штовхали. Ото так, дуже тяжко було, дуже.

А зараз ми побудувалися, діти повиростали наші. Нас мало залишилось вже тих, що із Західної приїхали. Сама молодь зараз живе, ті, що тут вже народились. Я багата баба, хоч стара, але багата. Я маю 8 внуків, 10 правнуків, то, я думаю, буду мати хоч душ двадцять…

Ми думали повернутися, але нам сказали, що ми назад не повернемося, нашу землю зайняла Польща, зараз на тій території поляки живуть. Хотілось би, хотілось би дуже [повернутися]. Якби я приїхала туди, в район Нижні Устріки, у своє село! І я знаю усю дорогу, хоча вже старенька, а все пам'ятаю.
НЕЛЯ ФОРОШІВСЬКА (Котула), 83 роки

Село Рябе (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Краснівка (Волноваський район, Сталінська область, УРСР, з 2016 року село має назву Сонячне). Зараз мешкає у Краматорську, Донецька область.
Ми жили на Західній, ми жили під Польщею увесь час. Потім аж у 39-му році, коли зайшла війна, ми опинилися під Росією. Вже після війни нас одразу забрали усіх у колхоз. Забрали все у нас у колхоз, усе, хто шо мав: коні, корови, усе забрали. Ми прожили у колхозах до 49-го року.

У 49-му році приїхав до нас з України якийсь мужчина, він став казати, що нас будуть виселяти. "Куди?". "На Східну Україну". Ну і всі ж так захвилювалися, бо казали, що, може, нас повезуть аж у цілинні місця чи хто знає де у Росію. Пішла паніка така. Але він сказав: "Ні. Я вам гарантію даю, що вас будуть везти на Донбас".

І зразу ж послали наших батьків у ліс, почали ліс вирізати і відправляти його сюди, на Схід, на хати наші. А у 51-му році, мені було 17 років, нас забрали усіх на будівництво. Усю молодь і мужчин, які були ще такі молоді.
Нас перевезли у Волноваський район, село Краснівка. І ми там будували хати. Мене одразу забрали на роботу. Дали мені пару волів, я їх запрягала і возила на будівництво камінь, пісок, воду, шо де треба було. Будували ті хати два роки - 51-52-й.

У травні нас туди перевезли і ми поробилися до червня чи до липня. У липні вже стали переселяти наших людей [із Західної України]. Переселяли по хатах тих, хто жив у селі, по красновських. Кожному [місцевому] давали сім'ю до хати. І ми жили так в одній сім'ї.

Після того, як ми понабудували хат, вивезли усіх до одного із села. Спочатку жили отак по людях, а потім, як тільки накрили ті хати, вже вселялися. Восени добудували їх, почали самі штукатурити зсередини, доводити до порядку і взимку ми поселилися у ті хати.
Весною одразу пішли ми всі робити. Робили у колхозі, робила я у бригаді. 18-й рік мені був, сказали мені йти запрягати воли, їхати в степ. Я їхала, нагружала гарбу соломи, везла на ферму у радгосп, і то не було питання, чи зима, чи мороз, ми все одно робили. А були такі морози, що нам очі злипалися, замерзали.

Нас змушували йти робити навіть на Пасху, ходили сіяти. Не було навіть розмови. Прийшов бригадир, сказав: "Іди". Вставала і йшла сіяти.

Якось посилали нас сіяти, було це на Пасху, ми пішли сіяти, а хлопці кажуть: "Давайте ми щось зробимо, щось поламаємо, щоб святкувати сьогодні". Вони взяли, щось у тракторі поламали та і святкували. Приїхав бригадир, каже: "Що ви сидите?". "У нас трактор поламався". "Як так, а чому ви не їхали в село?". Але обійшлося все без покарання.

Потім я вийшла заміж і переїхала в Олександрівський район. В мене були два брати і сестра. Брати взяли і поїхали у Трускавець, у них там був дядько, вони знайшли си роботу і там осталися. Потім сестру забрали, потім приїхали і забрали батьків, і не осталось у Волновасі нікого.
Нас змушували йти робити навіть на Пасху, ходили сіяти. Не було навіть розмови.
У 2003 році мої брати сказали: "Вироби собі паспорт заграничний, ми звозимо тебе у Польщу, на батьківщину". Я пішла у Краматорськ, виробила паспорт і поїхала туди, у Трускавець. Вони мене забрали машиною і ми поїхали в Польщу, поїхали туди, у Нижні Устріки. Поїхали через села Гошів, Задвір'я і у село Рябе.

Приїхали ми у Рябе і кажуть мені два брати: "Ану, дивися, ти взнаєш, де наша хата була?". Ми їдемо, я дивлюся на ту сторону, проїхали усе село, і я не взнала, де наша хата була. Я розплакалася, кажу: "Я не взнала". Ми вертаємося назад, а він мені каже: "Он дивися, чи ти взнаєш нашу грушу, яка була коло дороги?". Я кажу: "Іване, дивися, груша ота наша. Я її взнала".

А у дворі не було ніде нічого, поляки побудували в нашім дворі будинок двоповерховий, ми машиною заїхали прямо туди у двір. Поляки вийшли, прийняли нас, одразу столик винесли, стали там накладати каву, їду, запросили нас за стіл, ми повсідали там, побалакали. І нам поляк розказав: "Я теж жив в Україні коло Львова, у Краснограді, і нас переселили із Краснограда у Польщу, а вас - із Польщі на Східну Україну. Нам дали це місце і ми побудували собі будинок".
Марія Титаренко (Геряк), 72 роки

Село Задвір'я (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Яковлівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР). Зараз проживає у Краматорську, Донецька область
Мені було сім років [коли нас переселили], я пам'ятаю все село: хто де жив, все-все пам'ятаю. Найбільше мені запам'яталося, коли ми отримали таку новину, що треба виселяти усіх людей, і тато так плакав! Ми у 47-му році побудувалися.

Тато впав на землю, цілував землю і плакав. А я кажу: "Тату, не плачте. Ми зараз поїдемо на машині, машина нас повезе туди, де нас будуть виселяти. Ми там трохи побудемо і звідтам вернемося додому". А він каже: "Ні, дитинко, ми вже не вернемося сюди".

Він цілував цю хату, підійшов до неї і каже: "Я вже не побачу цієї хати". І люди прийшли, усі сусіди, діти, ми плакали, ми не розуміли, куди нас будуть везти, що воно буде. Погрузили нас у товарняк, привезли сюди, в "стєпь донєцку". Переселенцям побудували хати, але ми туди не попали. Не знаю чого. Ми купили собі будинок і жили.

Нас троє дітей було. Якось тато і мама пішли на роботу, а ми вискочили надвір побігати, а там така пилюка була! По кісточки! Такий пісок гарячий! Ми так кричали! Ми забігли додому, в хату, ноги запхали в воду, і так кричали, бо ноги ми попекли. Тато почав плакати, і мама плачуть, кажуть: "Боже, де нас привезли, не знати, в яке пекло нас привезли". А у нас же [у Західній Україні] яка природа була, які ліси були, які трави!

В школу я пішла у 52-му році, і хоч батьки були проти, щоб ми носили галстуки, у комсомол вступали, бо ми були греко-католицької віри, але нас змушували і ми поступали, і галстуки носили. До школи йдемо - одягаємо галстук, зі школи йдемо - знімаємо, і так йдемо додому.

Батьків моїх в неділю змушували працювати, а у них же в неділю [було свято, не можна було працювати]. Бригадир приходить і каже: "Йдіть на роботу". Вони збиралися десь в якійсь хаті, читали молитви, бо в церкву далеко було у Краматорськ [їхати] із села. І вони збиралися, пісні співали, українську форму одягали, і там усі ці обряди свої виконували.
Коли настало Різдво, і вони йшли з вертепом по селі, то місцеві жителі усе казали: "Якісь чорти приїхали, а не люди. Що ж вони поперевдягалися? Вони хочуть нас побити?". Але ми розказали їм, що це таке, і місцеві люди заспокоїлися.

На роботу виганяли їх в неділю, їм казали: "Не підете на роботу, вас виселять у Сибір". Деякий час люди не ходили на роботу у неділю, отак декілька років пожили, але їх усе рівно змушували у неділю працювати, і вони працювали.

Батькам казали: "Вас привезуть у рай, ви будете у раю жити", і що будинки будуть побудовані, і будете заробляти і все вам буде. Їм пообіцяли золоті гори, а чого переселяють - не казали. Ніхто не запитував - чи ви хочете, чи не хочете, чи, може, в якусь іншу країну хочете, чи у Львів, наприклад.
Примусово. Змусили, завантажили у товарні вагони, шо скотину возять,і привезли до Краматорська, на станцію Краматорськ. Люди забрали тільки ті речі, які їм необхідні були, а усе інше залишилося. Хата оця наша залишилася і все, багато всього залишилося там.

Наша адреса була: Дрогобицька область, Нижньо-Устрицький район, село Задвір'я. Але коли мені видали паспорт, то там вже було: Нижньо-Устрицький район, село Задівр'я, Польща.

Я зараз знаходжуся у місті Краматорську. у греко-католицькій церкві. Дякую Богові і отцю Василю Іванюку, що він приїхав сюди ще молодим і відкрив у нас у Яковлівці греко-католицьку церкву. Це для нас була найбільша радість. А потім він побудував оцю дерев'яну церкву, де ми знаходимося. Оце все нам нагадує про те, що залишилося там.

Я обіцяла татові, що ми повернемось, але він помер. Мої батьки рано померли. Минуло 65 років і я у минулому році поїхала на свою батьківщину, у Польщу, у село Задвір'я. Приїхала я туди з донькою, хотіла показати своїй дитині, де ми жили, в якому раю ми жили.
Примусово. Змусили, завантажили у товарні вагони, шо скотину возять,і привезли до Краматорська, на станцію Краматорськ.
Приїхали ми туди в село. Ви знаєте, я так плакала! Я приїхала - і нема нашої хати, поляки все знесли і побудували собі нові будинки. Я пішла туди, де була наша хата, там на нашому місці стоїть польська хата. Поплакала я там.

Я переходила той потічок, по воді, там була колись лавка, ми через неї переходили, але тої лавки вже не стало. Той потічок такий був холодний! Дочка каже: "Мамо, ти застудишся". Я кажу: "Ніхто ще не застудився, бо там джерельна вода". І така чиста, як сльозинка!

Зайшла я в той ліс, мені здається, що ті ялини, вони теж плачуть! Я дивлюся на них: яке все доросле. А які квіти там! Які квіти ростуть! Які трави! Пішла в ліс - дивлюся: гриби ті. Ніхто їх не збирає. Коли ми були малі, ми їх збирали. І ягоди.

І поїхали ми у село Рябе, куди я ходила у церкву. з батьками. Коло церкви цвинтар є, і ми приїхали туди: там церква наша є, там зробили ремонт, перекрили кришу. На цвинтарі залишилися наші могилки, там поляки доглядають за тими могилками. І там вже не наша церква, греко-католицька, а костел.

І там залишилася школа, в яку ми ходили. Але ми не знаємо, чи там зараз школа чи щось інше, бо усе було позакривано. Там поляки тримають і господарку, і корови там, і коні. Але не спілкувалася ні з ким, бо нікого надворі не було. Я дуже здивувалася, що неділя, а нікого надворі нема. Якби я була сама, я би поїхала туди жити і жила б. Але тепер я там, де мої діти, де народилися і живуть мої діти.
Наталія Садовська (Зозуляк), 70 років

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Я пам'ятаю свій дім, де ми жили. У нас сім'я була дуже велика. Жили разом усі, і дім був великий. Пам'ятаю річку, як ходили до неї. Мама ходила прати там, на річці, нас із собою брала.

Оце я пам'ятаю. Пам'ятаю, як нас переселяли…. Оце одне, що мені дуже запам'яталося, як у вагонах ми їхали, і дідо із старшою моєю сестрою, вона на рік старша від мене, пішов десь, сказали, що дають суп.

І він пішов, і вчасно не зміг прийти. І дуже мені запам'яталося, як провідник його прямо у спину штурхав, і він розхлюпав той суп, що він нам приніс. А у нас четверо дітей. Ще, окрім мене, двоє менших було. Це сестра старша і ще двоє.

А потім їхали, мама пішла доїти корову десь у якийсь другий вагон. І ми дуже чекали маму, бо вона не верталася. Поїзд поїхав, а мами не було, вона їхала разом з коровами. Ну це і все, що я пам'ятаю.

[Коли нас переселили] ми жили на квартирі. Своєї хати у нас не було. Батько, мама і четверо дітей маленьких. Я знаю, що корова ночувала в снігу: ні сараю не було ніякого, нічого… Корова надворі ночувала і морози великі були. Аж потім нам дали хату, може на другий рік, а, може, пізніше. Бо хати були недобудовані.
Дуже важко було із місцевими. "Бандерочка та й бандерочка", - більше ніяк не називали.
Дуже важко було із місцевими. "Бандерочка та й бандерочка", - більше ніяк не називали. Якщо навіть сказати так, що заміж я вийшла за місцевого, а йому тьотка казала:

"Нашо нам та бандерочка нада? Нашо ти на ній будеш женитися?". Ото так і всю дорогу було, скільки не жили… До останнього і лишалися "бандерами", як називали, і по сьогоднішній день називають.

Мамин брат звідси повернувся [у Західну Україну], вони звали і моїх батьків, щоб вони повернулися. Але ж у тих дітей не було, вони повернулися. Вони у Львівській області влаштувалися.

Жили, запрошували, щоб ми приїхали, але батько не захотів, того що знову це переселення, знову це пережити.

Молодь села Гошів, 1940-і роки
А у 60-му році другий дядько мій переїхав теж, ну він встиг, він переїхав… Ну а ми вже залишились тут. Так що рідня більше в мене на Західній Україні, а ми самі лишилися. Батьки мої повмирали.Рідна сестра старша, вона поїхала до Донецька жити, вона там заміж вийшла, жила у Ясинуватій.

І вийшло так, що почалась ця війна [у 2014 році], і вони покинули свою хату, покинули все і вийшло, що вони знов переселились,поневіряються так… Моя сестра з чотирнадцятого року живе у Києві. Вона каже: "Я вже двічі переселена. Ще раз переселялася, тепер знову отримала статус переселенця".
Марія Шнайдер (Протиняк), 87 років

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Я - з 30-го року, а переселили нас у 52-му. У нас сім'я велика була - п'ять дітей, батько і мати. Я найстарша була. Сестра була 33-го, брат - 36-го, друга сестра - 38-го, і молодший брат - 42-го, як війна почалась. У нас, у Гошеві, церква була, і я там чотири роки співала. Хоч була мала, а в церкві співала.

Була війна, мені було 14 років, а в нашій хаті була німецька больниця, бо ми жили біля дороги. Я це ніколи не забуду. Я прибирала у цій хаті, а привозили ще й ранених, і я прала їхні речі.

І якось привезли одного хлопця, я не знаю, мабуть, він був руський. Йому попали в плече, його ранили, і німці його забрали. Привезли його, правда, вони його не ображали. А потім, як уже вони [німці] пішли від нас, той хлопець каже: "Іди сюди". Я підійшла. Каже: "Дай мені щось переодітися". А я кажу: "Ти що, щоб усе унічтожили ті німці?".

І я схопила мамину спідницю, в якій вона ходила бур'яни збирати для корів, схопила мамину кофту, хустку на голову стару, мішок старий - і дала йому. А за садком пшениця була посіяна, і він скочив у пшеницю, а німці ж не дивилися, і він побіг туди, дальше.
Ми бідно жили. Ні роботи не було, нічого. Ніхто не хотів їхати з молоді.
У нас там була посаджена капуста, буряк, ото він туди і побіг. Він втік і [перед цим] сказав: "Як буду живий, заїду до тебе". Не знаю, що із ним далі було. І другого ж так само [врятувала]. Я врятувала два чоловіків.

Ну а потім вже як ми приїхали сюди [на Донбас], хати будували усі самі. Нас привезли на поїзді, як собак. І корови, і все, і ми самі приїхали. Молодь завезли сюди, а потім вже будували усе.

Ходили, на плечах носили. І ремонти робили, і цеглу робили самі, там, на ставку. Потім уже, коли все побудували, сім'я приїхала. Жити не було де, все мертво, що ті досточки поскладали, будинки були такі…

Ми бідно жили. Ні роботи не було, нічого. Ніхто не хотів їхати з молоді, всі збиралися на площі. Біля нашої хати були танці, пісні, співи, скрипки, я увесь час була на концертах, спектаклі грала, концерти грала, я і тепер не можу не заспівати. Звісно, я не вчилася, ніде було. Кругом виступала в концертах, де б я не була, я все співала і співала.

Переселенці на своїй вулиці у Староварварівці. На задньому тлі - їхні хати.
Катерина Федосова (Бандрівська), 79 років

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Все я пам'ятаю, як приходили вперше, людей як запрошували, як готувалися ми до того переїзду, як нас відправляли до поїздів. Як йшли ми пішки, ніхто нас не віз, мама йшла, а нас було шестеро дітей. Двоє діток були маленькі - одного я несла на плечах, а другого - мати, і коза за нами бігла, а позаду вели корову старші [діти].

Завели нас в баню, покупали, а потім привели до поїзда. Посадили в поїзд. Вагон-товарняк, без даху. По одній стороні корови стояли, а по другій стороні - наші мішки там з зерном, з картоплею, ну… хто що встиг забрати. Там столики такі брали на чотирьох ногах, всередині сушка була, зверху кришкою закривали…

До переїзду ніяк не готувались, тому що ніхто нічого не знав, що буде. Сім діб ми їхали. Коза з поїзда вискочила, хтось відкрив верхню половинку у вагоні, і вона бекнула на ходу і всьо - пішла у посадку. Діти наші плакали малі - то їхня іграшка була.

Привезли нас у Краматорськ. Там сиділи ми довго. І тут, у колхозі, була одна полуторка, машина. Вони не встигали [перевозити прибулих переселенців]. А це було узбирання осіннє, вони взбирали кукурудзу, насіння. І не могла та машина возити людей. Так ми йшли пішки, гнали корів сюди пішки і ту ж дітвору за собою тягли. Дві доби ми йшли. У полі спали. Отак було, дуже важко було, дуже. В кого, може, менші сім'ї були - може, їм не так, а нас шестеро було, нам дуже важко було…

Ми прийшли у Староварварівку, це тоді був радгосп Кагановича. Прийшли сюди, тут хати були побудовані - дах і стіни, стелі не було. Так ми перезимувалися одну зиму. Тут за посадкою був лан посіяних соняшників. Залишилися палки, шляпки скосили, а палки зостались. Ми носили ці палки, топили. Серед хати отак викопали ямку - поклали цеглини, гріли воду, воду брали з Маячки [місцевий ставок]. Гріли воду, місили глину і мазали стіни.
Обов'язково думала про те, щоб повернутися у Західну Україну, ми завжди думаємо.
А в нас житня солома була, а жито добре не було вимолочене, до весни ото жито на стінах повиростало. То страшний суд був, як люди мучилися. Ми мучилися малими, але наші батьки іще дужче мучилися, тому що їхня душа боліла за нас, за дітей.

Найстарший був з тридцять другого року брат, він одразу пішов у радгосп робити. І сестра пішла, вона з тридцять п'ятого року. А ми ще ходили до школи. Я ходила недовго в школу, мабуть, місяців п'ять.

А батька послали у радгосп на роботу - телят годувати. Він захворів запаленням легень, відправили його у Сергіївку в лікарню, а нам треба було чимось харчуватися, заробляти і мене послали туди, зі старими людьми (два мужики і дві баби), телят тих годувати. Отак було...

Гошівський хор біля місцевої читальні, 1941 рік
Місцеві були всілякі: були - добре приймали, були - обзивали всяко, були, що й ділилися з нами чимось. А потім уже повиростали, вже почали у клуб ходити, то на кіно нас запрошували, так і повживалися, всякі люди були.

Обов'язково думала про те, щоб повернутися [у Західну Україну], ми завжди думаємо, завжди. Але у кого батьки були грамотніші, ці якось пробивались і верталися, хоч не туди, у своє рідне село, в інші області [у Західній Україні], але вони повертались. Але у нас батьки безграмотні були: мама взагалі не вміла писати, а батько кінчив два класи і все…
Катерина Лило (Слута), 79 років

Село Задвір'я (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Яковлівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Приїхали, привезли нас сюди не по своїй волі, а переселяли. Нам пояснювали, що це є обмін територіями з Польщею. Один район - Нижньо-Устрицький - весь відходив до Польщі, а у Рівненський області якийсь район з Польщі начебто віддавали Радянському Союзові.

Плачу було багато. Плакали всі: плакали діти, плакали старі, малі. Ще наша мама - якось так у хаті було, що на стінці були образи, ікони, а під образами була така шпалєра, - і ми оті обої не зняли, бо мама сказала: "Як прийдуть тут поляки, будуть жити і скажуть, що тут якась жінка жила, не дуже сильно до порядку цікава". І вони то лишили, а образи усі забрали. І зараз в мене ще один образ западенський є той мамин.
Перші люди приїхали сюди у липні, якраз на Івана [Різдво святого Івана Хрестителя, святкується 7 липня]. А ще уперед, на Святу Неділю [Трійцю, святкується у травні-червні на 50-й день після Великодня], приїхали дівчата, хлопці, молодь сюди привезли, щоб вони будували хати. Ця перша партія людей приїхала на Івана, і тих хат ще не було, вони жили по квартирах місцевих людей.

Ми як приїхали в останню чергу, нашої хати теж ще не було, ми жили на квартирі у баби й діда. Зиму перезимували, тоді весною вже побудували ту хату, помазали, і вже зробили порядок ми самі.

Я тоді була мала, мені було всього 13 років. Кінчила шість класів. 5 жовтня ми приїхали, нас привезли сюди, то у колгоспі ще треба було картоплю збирати. Ходили у колгосп на роботу.

Не устигли оглянутися, і пішла у сьомий клас, сюди, у школу. Восьмий, дев'ятий, десятий класи закінчувала у Михайлівці [сусіднє село в Олександрівському районі]. Поступала у Слав'янське медичне училище, по конкурсу не пройшла, лишилася у колгоспі робити.
Нам довелося звикати до лопати, а вони дивилися, як ми мотиками копаємо.
Я не знаю, чи може я була тихенька, але є люди, що розказують, що їх там обзивали, щось казали таке, от зо мною такого не проходило. І вчителі нормально ставилися. Звичайно, дивувалися: приїхав якийсь народ, не така мова, не така одежа була. Ми на них дивувалися, як вони ходять. Потім попривикали та й прижилися і так живемо досі.

Стосунки з нашими ровесниками складалися я би не сказала, що якось так конфліктно. Усе у нас начебто було спокійно, нормально. І на ланку їздили пололи: і буряк, і соняшник, і кукурудзу. Наше село Задвір'я переселили у Яковлівку, а Гошів - у Староварварівку.

У Староварварівці було більше людей, було багато руських, що понаїжджали ще у 30-х роках. І тут воно, видно, гірше приживалося один до одного, гірше склеювалося. У нас село було менше, і наших людей було менше, і воно якось легше. Не без того, щоб без якихось трєній, але легше.

Наприклад, ми садили картоплю. У нас, на Западній, картоплю приорювали конем, конем обробляли, а тут садили лопатами. Нам довелося звикати до лопати, а вони дивилися на наші мотики, як ми мотиками копаємо, як ми полемо. А тепер вже всі полють сапачками, мотик вже нема, вже тільки сапачки.

У 54-му році багато людей поїхало в Западну, багато поверталися. Там, в Западній, були польські хати. Кому дісталася хата, тому було легше трохи прожити, кому хати не було, ті верталися назад, сюди. Казали: "Нас сюди привезли, вроді ми маємо якісь права. А на Западну приїхали, назад повернулися не у свою хату, а у чужий район, де чужі люди, там не маємо прав".

Якби зараз ми компактно усі повернулися на Західну Україну, то так, можна було б це робити. А одна сім'я… Вже тут діти, онуки, вже правнуки, всі тут, і поїхати там вже одному, мені здається, я би цього вже не зробила.
Йосип Слутий, 86 років

Село Задвір'я (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Яковлівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Прийшов наказ вивозити нас, переселяти. Загрузили нас у вагони товарні, привезли нас сюда, в степ. Не було ні саду, ні дороги, нічого не було. Степ! Пустеля!

Ми приїхали, в дядька були на квартирі зимою. А тоді нам хатку дали, одні підвалини були. То ми її построїли, помазали.

Люди [перед переселенням] надіялися, що вернуться, тому закопували біля хати свої інструменти. Казали: "Вернемося, пригодиться". Ще батько був живий мій. Ми казали: "Ми ся вернемо". А він каже: "Та ні. Ви ся, може, вернете, а я - ні, я вже не вернуся".
Ірина Калабай (Коваль), 73 роки

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Мені було 7 років, як почалось переселення. В пам'ять врізалися останні дні. Коли ми виїжджали, залишалося тільки п'ять сімей. І от такий був вечір, вийдеш - темно, залишені людьми кішки м'явкали, собаки гавкали.

Нас вантажили у машини солдати. Всім хотілося взяти більше всього, то шили мішки з великих плахт, зшивали їх навпіл, і туди картоплю клали, там кілограм 150 влазило.Вантажили нас солдати на машини, а потім закидали у вагони. Їхали ми у товарних вагонах, у нас було там чотири сім'ї, дерев'яні ліжка, ми їхали сім днів, а потім приїхали сюди, в Краматорськ.

Ніхто не церемонився з нами, виселяли й виселяли. Казали, що кордони подвигають, а там же люди були не настільки освічені, щоб вони розуміли, що відбувається насправді. Це було жутко для всіх, бо не знали, куди їдуть, як воно там буде. У нас була побудована хата, тільки три роки як збудували, там батьки всю душу вклали, і потім їдемо хто-зна куди. П'ятеро дітей і не знаєш, куди ти їдеш, і це була боль.

Спочатку сюди їхала молодь, будували хати, оця вулиця - Велика Садова [одна із центральних вулиць у Староварварівці], були всі однакові хати. І коли ми сюди приїхали, нас розселяли по дві-три сім'ї. Потім мама каже: "Давайте нам якусь хату, бо ми не можемо". Нас тут 12 чоловік було, і дали нам хату.

У будинку стояли двері, вікна і дах, стелі ще не було, хата була не мазана. Корова стояла в одному кутку, а ми спали у другому (сарая не було). Потім хату помазали, солома була житня і глина накладена. То жито виросло так на стінах, що корова доставала і їла. Ото такі були умови перші.
Із місцевих були всякі люди. Добрі розуміли, що ми не по своїй волі.
Потім я пішла у перший клас. Хати - усі однакові. Мама мене відвела в школу, а назад не прибігла забрати, бо була на роботі. Я сіла і плачу, не знаю, куди ж іти. Потім мене відвели на нашу вулицю. Після того мама десь взяла синю краску і намалювала, і я ото шла, повертала голову, і якщо синім намальовано, то я знала, що мені треба туди заходити.

Тут був пустир, росла тільки лиція, ні дерева не було, нічого. І ото ті хати стояли, таке відчуття було, що ми попали десь у пустелю.

Там, де були місцеві люди, там були хоч якісь дерева. Ну уявіть собі, малі діти поприїжджали, ні яблука, ніде нічогісінько не було! Добре, як хтось виявляв великодушність і яблуко нам кинув.

Дитячий садок у селі Староварварівка, 1955 рік. Переселенці і їхні діти
Із місцевих були всякі люди. Добрі розуміли, що ми не по своїй волі. Але були всякі. Отут, де ми зараз живемо, росла велика шовковиця, її там на землі було куча.Але дід продавав нам за два яйця один стакан, а міг би нам сказати: "Діти, ідіть їжте". А були такі добрі люди, що вишню давали і яблука. Ми дуже довго були чужими, були переселенці. Навіть коли я замуж йшла, місцеві казали: "Чого ти женішся на переселєнке?"

Місцеві, мабуть, були українці, але ми казали кацапи на них. Вони розмовляли суржиком. Вони казали не "пашуть", а "орають". Не "пашуть", не "орють", а "орають", отакий був язик у них. У нас був зовсім другий говор. Наприклад, вони казали "пєтух", а ми казали "когут". Це для них смішно було. А ми ж так звикли, як розмовляли батьки, так розмовляли і ми. Потім якось через покоління ми вже стали якось ближче, а зараз уже нема різниці.

Усі звичаї і традиції, які були у Західній Україні, вони зберігаються. Через скільки поколінь ми досі на Різдво, на Святий вечір ходимо колядувати, у нас оце вертеп є. Внучку мою скільки років вже з собою беру колядувати. Ми ці традиції підтримуємо, і в церкву ходимо, і так стараємось, бо якщо ми не лишимо своїм дітям у спадок, то й вони не лишать.
Ганна Лазарчук (Слута), 88 років

Село Задвір'я (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Яковлівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Ми жили у селі Задвір'я, наша хата була з самого краю, а за нею - садиба, а далі - панська земля. У школу я ходила при Польщі, а тоді ще два роки ходила при Совєтськім Союзі. У селі жили [і українці], і поляки, жили і євреї. Ну, поляки вже які були: вона українка, він поляк. Хлопці дружили, дівчата дружили разом. Ну вже євреї - ті якось окремо, а ми жили разом.

Коли я жила, вже був колгосп. Прийшли до нас і кажуть: "У нас такий огород, у нас машина загрузла, ідіть поможіть машину витягнути". І тато пішли. Вже був грудень місяць. Дев'ята година, начало десятої… Мама вже мечеться, що ж таке, що тата нема. Коли тато приходять і кажуть: "О, жінко, мене у колгосп записали".
Робила я обліковцем. Коли зробили в нас збори, сказали, що будуть нас переселяти. Вони сказали, що міняють територію: одну територію віддають полякам, а поляки віддають їм територію. Я, як молодь, молода ще була, ну мене записали в молоду бригаду і забрали нас сюди, на Схід.

Приїхали ми туди, до Устрік. Згуртували нас, посадили в вагони і ми всі почали плакати, скільки нас було - всі ми плакали. А тоді одна дівчина каже: "Там у нас Устріки, а за Устріками - село Береги". Каже: "Ой, уже Береги!". А ми ж як засміялися! Ну молодь: і плакали, і співали, і всього було.

Везли нас у товарних вагонах, у соломі. Не знаю, чи то вже було [через те, що] після війни, чи то тому, що ми їхали, не знаю. Приїхали сюди, в Краматорськ, якраз це було свято Трійці. Правда, приїхала нас зустрічати молодь, ну якісь хлопці, не знаю я їх, приїхали нас зустрічати. І саме була гроза, що жінку тут вбило. Неприємність така була.
Чи хотілося би повернутися назад? Ну якби поїхали всі, мені би хотілося.
Нас порозселяли по хатах: я була, у мене дві рідні сестри і брат Василь… А тоді вже стали робочі дні. Приїжджали машини, ми їхали в Краматорськ на станцію, розвантажували пульмани [вагони]. Ми розвантажували пульмани, ліс вантажили на машини і везли в Сергіївку, на пилораму. Йшли люди, казали: "Дівчата, ви ж рожать не будете, шо ж ви робите?". Отак ми пережили, слава Богу. І в мене є двоє дітей, слава Богу.

У нас [у Західній Україні] хата була дерев'яна, велика. Бабушка татові дала землю, а мамин батько - ліс і дерево, і побудував мамі хату. А нам [на Донбасі] побудували яку? Той ліс, що ми розвантажували… той ліс нам не попав. Нам привезли сире дерево, тоді клали, замазували глиною. Ті хати далекі від наших. Наші хати були рублені, а це…

Ото ж я приїхала в травні, а батьки приїхали к жовтню. У колгоспі тоді були ще трудодні, паспорт у мене був. Я і другі дівчата пішли в Краматорський радгосп, поробила два роки в радгоспі, а потім брата вже забирали в армію, молодша сестра ще в школу ходила.

Знову в колгосп мені не хотілося йти, а у нас тут молокозавод був. Від Краматорська точка була. І пішла я туди працювати. Два роки було дуже важко: там було пекло, це все було вручну, але потім помаленьку-потихеньку я стала аналізатором, а потім - лаборантом, я тут робила тридцять років. Так що я маю життя, я завжди думаю, що мені тільки Бог допомагав.

Чи хотілося би повернутися назад? Ну якби поїхали всі, мені би хотілося. Воно і зараз рідне. І зараз рідне! Я вчора чоловікові казала, він зараз лежить, не встає. Я кажу: "Слухай, тут просторненько, тут простори, а там рідне. Там рід-не! Але тут треба доживати".
Михайло Чиряк, 91 рік

Село Задвір'я (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Яковлівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Мене переселяли у 47-му році перший раз, а другий раз - у 51-му. Я якраз прийшов з армії, ще ранений був [Михайло Васильович - ветеран Другої світової війни]. Мого батька вислали в Одесу, в Одеську область. Я оженився, пішов у прийми в Задвір'я.

Нам казали, що рівняють границю. Польща територію у нас забирає, а ті, хто не хотіли, могли остатися. Ніхто не остався, треба було переписуватися на польське [громадянство], ніхто не остався. Важко було спочатку, дуже важко! Але ми були молоді…

Донбас дуже відрізнявся від Західної України, на 100% вважай. Нас називали "бандери" місцеві жителі, а ми називали їх "власовці", отаке було. А потім вже звикли одне до одного, притерлися та й жили...

На Західній Україні трава була хороша, а тут все позаростало, ні дороги не було, взагалі нічого. У 60-70-х роках почали строїтись і все пішло по-другому. Нічого не було спочатку готове, ліпили ті хати, з чого могли, а у 60-х почали строїтися вже ліпше. Я спочатку в польовій бригаді робив, потім на фермі.

Деякі з наших вернулися у 54-му році туди, в Західну Україну, але я не повертався, ми так і остались. Я поїхав за батьком в Одесу, там був три роки, потім повернувся сюди, в село Яковлівка, і тут прижився.
Марія Баган (Пацкань), 71 рік

Село Гошів (Нижньо-Устрицький район, Дрогобицька область, УРСР - тепер це територія Польщі) - село Староварварівка (Олександрівський район, Сталінська область, УРСР)
Дитячі спогади інколи залишаються в людській пам'яті на все життя. В своєму літньому віці я добре пам'ятаю багато днів, які закарбувалися в моїй свідомості. Мені було п'ять років, коли нас виселили з рідної хати. Мама плакала, а батько зовсім не говорив, тільки зітхав.

Коли нас привезли в Устріки, загнали в лазню. Люди були збентежені тим, що разом були дівчатка і хлопчик, жінки літні і молоді. Всім було так важко, що навіть не думали, хто поруч. А баба Катя Гомівка танцювала і плакала, щоб люди трішки розслабились і забули про свій страх. Через стільки років я думаю, через яке приниження пройшли люди. Тільки перед стратою в концентраційних таборах людей вели в лазню. Це дуже боляче й зараз.

В товарному вагоні наша мама сиділа на скрині, а на руках тримала меншого братика. Вона плакала і питала, чи ми ще вернемось сюди, додому. Батько зітхнув і сказав: "Ні, сюди ми вже не вернемось".

Нас привезли на вокзал і на привокзальній площі нас погрузили в машини і привезли в село. До самої осені ми спали на очереті надворі, а потім нам дали хату, де були одинарні вікна, погано зачинялися двері, була земляна долівка. Ми дуже бідували, бо сім'я була велика. Взимку ми замерзали, бо не було ні вугілля, ні дров.
Моя Батьківщина залишилася для мене, як мама, яку не обирають.
Все своє життя я відчувала приниження через те, що ми переселенці. Навчаючись в інституті, я ховала свій паспорт, щоб не бачили, звідки я родом. [У Західній Україні] мій батко побудував новий будинок, де була підлога, гарні вікна і двері, посадив сад, але все довелося покинути. Пасіку, яку він дуже любив довелось залишити в Гошові.

Моєму чоловікові було 8 років, коли нас переселяли. До самої смерті він згадував жах, який він не міг забути. Його, як і всіх дітей, також загнали в лазню з жінками. Він говорив, що йому й досі соромно за те, як з нами поводилися.

Незважаючи на те, що ми жили дуже бідно, старалися добре вчитись. В нашій родині є вчителі, лікарі, інженери, які довели, що ми люди, які трудяться, вчаться і навчають інших.

“Осінній бал” у староварварівській школі, 1970-і роки. Діти переселенців і місцевих жителів у вишиванках.
З людей нашого села дуже багато таких, що досягли своїм трудом поваги.Можна назвати дуже багато таких людей. Це ті переселенці, яких вважали нижчою расою. Але насправді їм природа нашої Батьківщини дала силу й розум. Моя Батьківщина залишилася для мене, як мама, яку не обирають. Мені здається, що вона в мені живе назавжди. Якою б вона не була, але вона в мені, і вона моя.
Вірш та пісні переселенців
Світлій пам'яті моєї мами
Коваль Ганни Михайлівни присвячую.
– Розкажіть нам, мамо,
Як вас виселяли,
Яка там природа:
Ліс, річка чи став?
– Ой діточки, діти,
Нащо вам це знати?
Бодай цього, діти, ніхто не зазнав…

І ліс був, і річка,
Вода із потічка
Холодна, аж ломить кістки,
І небо блакитне,
І сонце привітне,
І люди, як в травах квітки.

Хоч різні в них долі –
Однакові болі.
Щоб хліб був святий на столі,
Працюй від зорі до зорі.
Жили – бідували
І гадки не мали,
Що все у своїй стороні
Покинем за лічені дні.

До нас прийшла чутка здаля,
Що будуть усіх з рідних хат виселяти
І ще не відомо, куди відправляти,
А в кожного діти, сім'я…
Ой хто ж то захоче
Піти світ за очі:
В Сибір чи у дикі степи?
Ніхто не питає,
І ради немає:
Збирайся, мовчи і терпи.
Наблизилась чорна година збирання,
Настала кривавая мука прощання:
Гіркими сльозами вмивалися люди,
Ридання тяжкі розпирали їм груди,
І дзвони церковні на сполох били,
Ревіла худоба, собаки вили…
Такого страхіття не бачив світ,
Бодай не знати до скону літ!

Прощай, рідний краю, тебе покидаю,
Не вернусь до тебе, лиш тільки згадаю,
Як я тут родився, зростав, оженився,
Як, їдучи на чужину, тяжким горем впився.

Ой світе наш, світе,
Що було робити?
Привезли нас в Дике Поле,
Тут сказали жити.
З саману і глини хати будували,
До чужого краю потроху звикали.
Натерпілись доста і зазнали горя…
Така наша доля… На все Божа воля...

– Скільки довелось Вам, мамо, пережити,
Однак Ви уміли затишок створити,
Дітям в теплій хаті їсти зготувати,
У будень і свято пісню заспівати.
Скільки всього вміли, скільки нас навчили,
Душу у нас вклали, гідними зростили.
До дітей ласкаві, для родини милі,
Все зробили, мамо, що у вашій силі.
До всіх були добра, щира, співчутлива,
Дякуєм сердечно, нене наша сива.

11 квітня 2017
Ганна Павлюк
Автор: Олексій Ладика
Дизайн: Віталій Фоков
Верстка: Марина Колесниченко

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Made on
Tilda