- Алло, Наталю, чому ви не розказуєте про те, що в нас в країні осиротіли тисячі мам?

Коли вона зателефонувала, я була у душі і телефон взяла скоріше через звичку завжди його брати. Я знала, що її син загинув влітку 2014 року. Що він був лікарем, і вже після його загибелі мама почала збирати по крихтах його життя – чому був на Майдані, як пішов на війну.

Я здогадувалась – це буде найважча робота у моєму житті – зняти серіал про мам, які втратили своїх найдорожчих людей. Зняти п'ять мам, але так, щоб кожна змучена горем ненька знала, що кожна з цих історій і про неї теж.

"Мамине серце" – це історії, які ми присвятили їм. Нашим сильним мамам.

Ми шукали їх таких різних.

Нам пропонували варіанти.

Тут є мама, в неї зникли сини-близнюки, кажуть, загинули, але вона не вірить… і говорити з нами не хоче, бо відмовляється казати, що сини загинули…

Є кілька мам, які після смерті сина народили малюків, є кілька вдів, які стали мамами після смерті чоловіка,… є кілька багатодітних вдів,… є мами, які впали у відчай, є мами, які займаються волонтерством.

Але ми вирішили, що візьмемо саме тих, хто зміг жити далі. Тих, хто має сили і ділиться цими силами з іншими.

Я всім обіцяла, що кожна серія матиме щасливий фінал. Що коли ці сюжети будуть дивитися люди, то вони радітимуть, а не плакатимуть.

Мені здавалося, що я виплачу все це ще до початку знімань.

До Наталі Степанівни ми приїжджали в день народження її сина – на кладовище. Ми так і не змогли дістати камеру і почати знімання. Але вона показала нам, що у Вовчика на могилі тепер росте калина.

Любині 5 дітей не хотіли зніматися. Ми змогли без перешкод зняти тільки наймолодшого, якому ще й трьох не було. Хлопчик, який ніколи не бачив свого батька.

Я дуже хочу, аби в Людмили Голоус народилась онука – вона така сильна ця жінка, що точно на це заслужила.

Ми їхали і уявляли, якими виростуть Сашка, Маша та Даша Ільницькі. Можливо, однорічна Маша колись дійсно стане лікарем і врятує чиєсь життя?

Коли ми розставалися на вокзалі із мамою Катею, то я говорила, ми дуже хочемо зняти сюжет про те, як обидва її сини повертаються додому. Живими. Хай так буде. Будь ласка.


кореспондент ТСН Наталя Нагорна
Ми знали, що щодня вона ходить добрий десяток кілометрів. Це потрібно робити за станом здоров'я – колись вона захворіла і потрібно "розходжуватися". Коли вона дзвонила сину на фронт, то завжди жартувала "війна війною, а тренування за розкладом". І під час одного з таких тренувань, Наталі Сергеєвій подзвонили з незнайомого номеру і сказали, що її сина, її Вовчика більше немає.

Вона бачила, як саме він загинув – російські журналісти зняли на відео. Поки ми зняли історію її життя, вона як справжня мама, примусила нас кілька разів їсти, пити каву з тістечками. На роботі вона була наче зі сталі, вдома ми дозволили собі плакати. У її шафі висить Володін випускний костюм – він білий.

І його дембельська форма – ще з армії, з аксельбантами. Тоді син прийшов до мами-кардіолога просто в лікарню з букетом троянд. А на балконі живуть вовини черевики – прислав із фронту, аби вони геть не зіпсувалися. Бо від них не відмилася чиясь чужа кров. Хоча хіба бувають у мам чужі на цій війні, коли загинув свій, рідний?

Вона сама виросла в інтернаті, їх було вісім дітей, коли її мама залишилась без чоловіка. Коли її історія вийшла в ефір ТСН, то я намагалася їй додзвонитися. Але вона спочатку не могла говорити – рятувала чоловіка з інфарктом.

Носили повістки по квартирах, а Вова в той день, коли нам принесли, був у Борисполі. Я йому зателефонувала, і він вже о 6 ранку був в Обухові. Я пішла на роботу, а він до військкомату. О 10-й годині прибігає, каже, треба терміново, завтра, щоб я здав всі аналізи, бо 17-го серпня – остання відправка. Це був останній день мобілізації 6-ї хвилі, і він щасливий був, жодної тіні сумніву.

Перед відправкою в АТО ми йому довго розказували, що там армія, там люди гинуть і скільки вже загинуло. А він: "Тільки посмійте щось зробити, я їду". Дві години на збори і вперед. Казав: "Зі мною нічого не станеться, я прийду додому".

На Новий рік вони прислали посилку, я просто на пошті розкривала. Вова каже: "Мамо, ми вислали тобі командою подарунок з війни", – а я йду і думаю, що ті діти з війни можуть вислати і просто на пошті я розриваю цю посилку і виймаю – посилка насипана пластмаскою, і на дні лежить прапор з підписами хлопців і ікона Святого Миколая.
ЯКБИ Я ЙОГО НЕ ХОВАЛА, НЕ ПОВІРИЛА Б, ЩО ВІН ЗАГИНУВ
Коли він потім у відпустку приїхав, то йому зателефонували і сказали – ще 5 днів і повертатись на службу. І він тоді в дверях мені сказав: "Мамо, так не хочеться з дому їхати". А я йому говорила: "А кому хочеться, що тут залишилось, ще трохи і буде рік, додому". То була його остання поїздка додому, 19-24 січня 2016 року.

6 липня я була на тренуванні недалеко від дому. Я зазвичай не беру з незнайомих номерів, але, сама не знаю чому, я взяла слухавку. Незнайомий чоловік каже: "Ви Наталія Степанівна Сергєєва?" Я чомусь так напружилась, аж зупинилась, кажу: "Я" – "Володимир Сергєєв ваш син?" Кажу: "Так, що сталось?" Говорить: "Вашого Вови більше немає". Я так кричала. Я не знаю, як я дійшла додому – вставала і падала, вставала і падала.
Я не вірила, весь час думала – ось привезуть, і це буде не Вова, це помилка, він такий був акуратний, обережний. Міна підірвалась в нього просто під ногами. Осколки порвали всі внутрішні органи, переломи, і один осколок під ліве око просто в мозок, це травми несумісні, це кровотеча несумісна з життям.

Про те, що не повернеться, і не думала. Завжди думала, який він прийде морально, психічно, які вони приходять неврівноважені, бо всі ж вони через наш стаціонар проходили: хлопці боялися дзвінка телефона, якогось стуку, різко включеної лампочки, як вони заривалися під ліжко.

Якби я його не ховала, не повірила б, що він загинув. Так от як інших ховають за ДНК, я б не повірила. Він настільки був живучим. Він декілька разів розбивав вщент свою машину і виходив без жодного синця. Ангел над ним був скрізь і завжди.
ПАДАТИ У ВІДЧАЙ НЕ МОЖНА, ІНАКШЕ ЦЕЙ БІЛЬ І ЦЯ ГРИЗОТА, ВОНА І ТЕБЕ З'ЇСТЬ.
Днів 40 я була в повному відчаї, думала, що життя закінчилось, що емоції закінчились, я нічого не хотіла, я тільки рятувала своїх слабих на роботі. А коли ти помогла одному пораненому, а потім другому на операцію. Потім четвертому, і ти відчуваєш, що ти комусь помогла, чим ти можеш, у тебе з'являються сили.

Я раніше страшно боялась кладовищ. Не думала, що я буду ходити до хлопців на кладовище, як додому, як до їхнього дому.

Падати у відчай не можна однозначно, інакше цей біль і ця гризота, вона і тебе з'їсть. Відчай – то великий гріх, зневіра – то великий гріх, треба вставати та сміятися, життя триває. Вони заради цього стояли, заради цього нічого не боялися. Наші діти загинули за те, щоб ми жили щасливо.
В неї є кітель. На ньому шеврон "Айдару", орден матері-героїні, волонтерські нагороди. В неї є натільний хрест – такий самий, як у її синів-айдарівців на одній з останніх фотографій, які вони встигли зробити. А ще жетон з іменем, групою крові. Таких жетонів не було у її синів.

Вони зникли безвісти у вересні 2014. Вона бачила Діму на відео серед загиблих у бою під містом Металіст у вересні 2014 року – Діма скривавлений і дуже блідий. Фотографію паспорта зниклого Володі їй надсилали з того боку.

В неї на флешках ще більш жахливі фото – там діти її тепер вже знайомих. Мертві. Я не змогла добитися, як вона дістала фотографії з моргу. Але було зрозуміло – хоч з-під землі б – аби знайти Діму та Володю. Аби перевірити кожне тіло – свої/не свої.

Бійці батальйону Айдар називають її мама Катя чи тьотя Катя. В неї нашивка на кітелі "т. Катя". Катерина говорить російською, але весь час додає туди українські слова. Вона розповідала, що якось була у Львові і її, етнічну росіянку, спитав чоловік на вулиці: "Чому ви говорите мовою окупанта?"

Етнічна росіянка мама Катя говорила перехожому про те, що … ну, ви знаєте, про що. В нас було лише півтора дня. Вона дуже поспішала. На другий день ми проводжали її на поїзд. Вона не казала, куди їхала. Але ми точно знали в її рюкзаку, окрім цукру, чаю та "швидкої" вермішелі, лежить папка з документами – там фотографії та списки – тих, хто загубився. І тих кого теж шукають їхні мами.

Я росіянка, родом з Пермського краю, це Середній Урал. 1975 року вийшла заміж, 43 роки в шлюбі. У мене всі родичі живуть – починаючи від Володимирської області, закінчуючи Якутією. Батьківщину не обирають.

У мене семеро дітей – старшій 41 рік, найменшій 19. Володя і Діма – це ті, що зникли безвісти. Семеро онуків.

Нещодавно я була у Львові, і мене запитав чоловік: "А чому ви розмовляєте мовою окупанта?" Я йому відповіла: "Так, я розмовляю мовою окупанта, але два моїх сини зникли безвісти саме в бою з росіянами, і для мене вони герої".

Вони, як два крила – старший Володя спокійний, Діма шустріший. Старший здобув освіту будівельника, молодший – навчався на кухаря. Ми його і вдома називали "шеф-кухарем". Їх в батальйоні називали близнюками, не знаю чому, адже молодшому 24 роки, а старшому 28 буде.

Вони поїхали в кінці липня, коли ми зідзвонювалися, голоси були спокійними. А після Хрящуватого, коли я з ними говорила, у них змінилися голоси. З'явилася якась тривога після того, що вони пережили. І якось син каже: "Мамо, ти навіть не уявляєш, як це, коли вибух – і одна нога летить в один бік, а інша – в інший".
БАГАТО ХТО НЕ ЗНАВ, ЩО СИНИ БУЛИ НА СХОДІ, ХТОСЬ ГОВОРИВ, ЩО НА ЗАРОБІТКАХ В КИЄВІ, ХТОСЬ ЩЕ ЩОСЬ
З багатьма мамами з батальйону спілкувалася з того бою, і багато хто не знав, що сини були на Сході, хтось говорив, що на заробітках в Києві, хтось ще щось. А я знала, хоч і відмовляла їх. Ми всі відмовляли. Вони кажуть – ні, "ми жити так не хочемо" і "хто, якщо не ми".

У 2014 році у моєї подруги загинув син – 7 серпня. А привезли його 12-го. І мені здавалося, як довго його везуть. 5 днів – тоді це здавалося так довго. Я не знала ще, що чекає на мене. В суботу вже було 3 роки і 8 місяців.

Я відчула, що щось сталося, а дізналася 8 вересня з Інтернету. 5 вересня я з ними ще говорила о 5 ранку: "Мамо, певний час зв'язку не буде". А у мами сльози. Раніше я ніколи перед ними не плакала, тому для них мама плаче - було щось особливе.
А 8-го я сіла в Інтернет і було викладено, що два брати-айдарівці загинули, і потім відкриваю статтю – і в кінці мої сини. Дізналася, які у них позивні – у старшого "Терміт", у меншого "Паразит".

Коли з'ясувала, з чиєї подачі ця стаття з'явилася, зателефонувала і сказала – як можна таке писати, уявіть на моєму місці свою матір. Це великий удар. Це дуже важко і дуже болісно. Але миритися не можна. Я не думала, що буду так боротися за своїх дітей, підтримувати інших мам і шукати.

Я вважаю, що моїх хлопців ще потрібно знайти. Мені говорили - це ж ваші, забирайте, і збіг за ДНК щодо обох. Коли так говорять – відповідаю: "Доведи, що це мої хлопці і що вони загинули.

Ті, кого мені показували, були розбіжності щодо зубів, інші моменти. Якщо мої загинули, то я не відмовляюся. Але дайте мені моїх, я хочу своїх забрати дітей. Я чекаю їх будь-якими – без ніг, без рук, але щоб були вдома".
Якщо ви дивилися мітинги мам бійців з полону, то ви точно бачили там Людмилу Голоус. За три роки в неї було стільки мітингів та пікетів – не порахуєш. Наша зустріч довго відкладалась. Ми збиралися провести жінку до лікарні. Вона не хотіла, аби хтось особливо знав, що вона хворіє. Три роки їй було не до себе.

В неї такий, знаєте, собачка маленький з хвостиками, вони такі, коли геть малі, то гавкають аж занадто голосно і на всіх. Його звати Монарх. Моня скорочено. Їй подарували сини на свято. Потім старший син пішов в армію, потрапив у полон, і зник взагалі. Я просила згадати її, скільки разів вона їздила до Києва, але вона не могла порахувати чи згадати.

В неї в руках паличка, важко ходити, вона спирається на неї, йде вперед повільно, але це не зупинило, коли вона їхала до Донецька. Син дуже схуд після полону і змушений весь час просити маму не намагатися його відгодовувати – йому подобається бути струнким.

Мама розказувала, що якось він на неї образився. Вона зварила йому пшеничної каші. Це важко одразу зрозуміти, але люди, які три роки були в полоні, більше не хочуть каш.

Прийшов час – він пішов служити, але я ніколи не думала, що так станеться. Взагалі не знали, що в Україні таке може бути. Коли прийшов до військкомату, повернувся і каже – сказали, чекати на дзвінок. А надвечір вже й подзвонили. Сказали збиратися, за дві години заїдуть. І вже за два тижні підготовки їх вже забрали на Донеччину.

Я знала, що він десь в Донецькій області, але те, що в самому пеклі, – ні. Його призвали в травні 2014 року і він потрапив до Іловайська. Але з Іловайська вийшов, слава Богу.

В полон він потрапив, коли їхній батальйон поїхав в Дебальцеве. Зранку 9-го лютого вони, як він казав, виїхали на Артемівськ. Перед тим він тиждень не телефонував, а 9-го зранку зателефонував і сказав, що все добре, що виїхали за завданням, з'явився зв'язок і що потім ще набере.
В ОБМІН ДО ОСТАННЬОЇ ГОДИНИ НЕ ВІРИЛА. НАВІТЬ, КОЛИ ВІН ЗАТЕЛЕФОНУВАВ, ЩО ВЖЕ В НАС
Потім зателефонував дружині, а коли з нею вже говорив, вона згодом розповідала, що була стрілянина якась. Ввечері він не перетелефонував, а вже на другий день ми в Інтернеті у LifeNews побачили цей сюжет, що він потрапив в полон. Після того три місяці ми взагалі нічого не знали.

Спочатку ми подали заяви до СБУ, МОУ, тут чиновникам, приїжджали в Київ. Перший раз на акцію ми приїхали, як мами полонених, у квітні, а до цього дружини їздили.

Одразу було дуже важко, особливо коли три місяці після сюжету нічого не знали. Вже наступного дня телефонували дружині з "того боку", говорили, що Саші вже нема. Я не повірила. Грошей не вимагали, але залякували так.
Якось до мене прийшла сестра, ми пили чай і тут телефонують з незнайомого номеру. Там була жінка. Каже: "Перетелефонуйте на цей номер" – і вимкнулась. Я перетелефонувала – і одразу Саша взяв трубку і каже: "Мамо, це я". Я заплакала, він теж хвилювався.

Я дала цей номер всім нашим. І ми по черзі туди телефонували. Іноді отак додзвонювались, коли їм дозволяли. Після цього ми почали активніше працювати над його звільненням. І туди навіть їздили. Десь у новинах побачили, що нібито "Захарченко, якщо приїдуть матері, то буде віддавати дітей".

Ми вирішили поїхати. Тоді восени було перемир'я відносне. Втрьох взяли і поїхали – з Дніпра на Волноваху, а потім вже туди. Ми не брали жодних перепусток, навіть не знаю, як ми так пройшли. Про те, що там можемо залишитись і ми, ніхто не думав.
Я ЗНАЛА, ЩО ВІН ДЕСЬ В ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ, АЛЕ ТЕ, ЩО В САМОМУ ПЕКЛІ, – НІ
Я одразу зрозуміла, що нам нікого не віддадуть, бо ми навіть не потрапили на прийом до Захарченка. Розмовляли з іншими чиновниками, але було зрозуміло, що діла не буде.

Спочатку і на побачення не давали дозволу. Уже коли ми виїхали, повернулись до Волновахи і сіли їхати на Дніпро, нам зателефонували і сказали, що дозволяють побачення. Ми швидко поїхали на Донецьк на таксі.

В обмін до останньої години не вірила. Навіть, коли він зателефонував, що вже в нас, досі не вірила. Тільки коли сама його вже побачила. Мабуть тому, що за ці роки в усьому вже зневірилася. Коли побачила його на аеродромі та обійняла, от тоді повірила.

Саша схуд у полоні і, звичайно, змінився. Характер у нього змінився. Став якимось неспокійним. Він таким не був. Я б не сказала, що в гірший бік, але ж не може людина бути однаковою – до війни і після неї. Зараз найбільше боюсь, щоб він знову на ту війну не потрапив.
Перед тим, як доїхати до неї, ми зупинилися пообідати у кафе. Ліворуч від нього був магазин квітів, праворуч – солодощі. Ми вибрали дітям на гостинець великий торт. У квітковому найсвіжішими були високі чорні троянди. Любов сказала нам: "Вибачте, ці квіти та солодощі не від вас. Це мій чоловік через вас передав. Це саме той торт, який ми завжди купуємо дітям на день народження. І саме такі квіти дарував, коли в нас народжувалася дитина".

Звісно, я ніяк не могла про це знати. Я була знайома з її чоловіком 15 хвилин чи менше. Її Сашко був дуже веселий в той день. Зазвичай навіть не фотографувався, але в той день чомусь навіть дав інтерв'ю. Через кілька днів він загинув на блокпості. Начебто банка меду у пакеті. Вибух. І Сашко так і не дізнався, його 5 дитиною стала не донька – син Матвій. Чи дізнався – він був людиною-вірянином. Згідно із його вірою він за всім, що ми робимо, досі спостерігає,

Його Любов, звісно ж, не хотіла, аби він ішов на війну. Вона без нього й вправлятися як слід не вміла. Вони не жили багато – якось вона приготувала кашу, все згоріло, а гроші мали з'явитися лише через два дні. Саша з'їв горіле й несмачне, поцілував її і подякував.

Вона мріяла працювати в дитячому садочку музкерівником. Ми просто силоміць змусили її дістати домбру і піти до центру зайнятості. Якось я прокинулась вранці і побачила – мама 5 дітей оновила статус у соцмережах в підрозділі "робота". Тепер вона танцює і співає з дітками в садочку.

Так вийшло неспеціально, але в день, коли побачив ефір сюжет про їхню родину, Матвійчику, який ніколи не бачив тата, виповнилося три роки. Я не знала б якими словами описати цю чергу збігів. Але на Сашковому пам'ятнику є його улюблена фраза "тайна божья в действии".

Ми познайомилися з Сашком у квартирі, де збирались молоді і недосвідчені люди, щоб вивчати Біблію. Він мені спочатку дуже не сподобався. Здався таким зухвалим, Казановою, бо щоразу з новою дівчиною приходив. Намагалась триматись від нього подалі. Він помітив, що я його уникаю, і так якось і познайомились. Мені було 16 років, а йому – 21, коли познайомились. За рік побралися.

Він завжди хотів велику родину, де немає місця егоїзму. Хотів десятьох дітей, але зупинились на чотирьох, слава Богу. І забрати під опіку мого брата – це його була мрія, він завжди хотів взяти дитину з інтернату, щоб подарувати таке тепло родинне. Старший в нас Марк – йому 16 років, вже дорослий, Левку – 14, потім Вероніка – 11 років, потім в родину потрапив мій брат Данилко, після того як мати померла, йому майже 16 років, і наймолодший – Матвійко, йому майже 3 роки.

Я була дуже проти, щоб він ішов на війну. Я розуміла, що він в мене один, і якщо щось – батька ніхто не замінить. Я дуже хвилювалася. Я розуміла, що це не з Божої волі, бо коли все з Божої волі – все йде як по маслу, рівненько, а в нас було інакше. Але його відмовити було неможливо – він сказав: "Я так вирішив".
Я БУЛА ДУЖЕ ПРОТИ, ЩОБ ВІН ІШОВ НА ВІЙНУ. Я РОЗУМІЛА, ЩО ВІН В МЕНЕ ОДИН, І ЯКЩО ЩОСЬ – БАТЬКА НІХТО НЕ ЗАМІНИТЬ
Нам досі дуже не вистачає татка. Коли Матвійчик бачить дорослого чоловіка, він замовкає і так щемно мовчить. Якось ми побачили на майданчику, як солдат у формі грався з дитиною, і Матвійчик став і дивився хвилин двадцять. І я його кличу, він не йде, не плаче, просто дивиться.

Чоловік мені якось наснився, коли я була вагітною, і жартував, не хотів, щоб я плакала. По-перше тому, що дитина під серцем, а по-друге, щоб вороги не раділи.

Він пішов воювати заради дітей. В нього така любов надмірна до дітей, до родини. Він казав, хто як не він захистить дітей, хто як не він зупинить те паскудство, щоб воно до Кривого Рогу не дійшло.

Коли чоловіка ховали, його побратими принесли його речі – там було багато всього, він був запасливим і дуже любив чистоту.
Ми вирішили залишити його шапочку, кепочку, шолом, флягу і казаночок, з якого він їв. Діти і з його Біблією спали, і з флягою, і з шоломом. За ним так усі сумували.

Він ніколи на фотокартках не усміхався. Він дуже любив, коли його поважають, він душа компанії, але все одно мав внутрішній стержень, щоб люди його поважали, бо він чоловік, бо це важлива професія – військова.

У нього в кишені було дві гільзи, побратими дістали. Це кулі, які повз пройшли, він їх зберіг на щастя собі.

Єдине про що прошу, щоб ця війна-розлучниця закінчилася. Щоб був мир вже в Україні. Це останнє бажання мого чоловіка – мир.
В їхній однокімнатній квартирі всюди стояли квіти. Відразу помітно – нещодавно було велике свято. Ці квіти принесли одразу чотирьом жінкам – Лілії, Маші, Даші та Саші. Останнім трьом якраз виповнився рік.

Мама з татом про них говорили: бог дав нам трьох дівчат, але не дав третю пару рук. Точніше, бог би, може й не дав дівчат, але Діма дуже сильно в нього попросив.

Діма – їхній єдиний син. Він загинув у свій день народження в Пісках. Так, звісно, він був в батьків один. Вони остерігалися спочатку заводити ще дитину – бо, коли Діма загинув, матері було 46, і боялися, що раптом з ними щось трапиться, а як тоді дитина?

Кажуть, коли з'ясувалося, що малих може бути аж троє, то лікарі пропонували матері залишити одну, але Лілія Ільницька виносила всіх трьох. Їхня маленька квартира схожа скоріш на манеж. Трьом дівчатам там навіть не розминутися.

Батькам дали велику квартиру, але руки, які весь час зайняті, не доходять, щоб зробити ремонт. На другий день знімань я вже розрізняла трійнят. Якби мені показували якусь одну з дівчат, то я могла б і помилитися. Але батьки не помилились.

Найстарша у нас Марія Андріївна – Маша, вона у нас буде найсильнішою дамою, ми хочемо, щоб вона була хірургом. Даша другою народилася і вона у нас – космос, ми десь літаємо, про щось мріємо. Наймолодша – найбільша, бо ми не лінуємося їсти, і взагалі найбільш життєрадісна, найбільш усміхнена, душа-людина і дуже схожа на нашого Діму. Просто заходиш – і Дімка сидить.

Найголовніше, щоб хтось на Дімку був схожим. Мені кажуть: "Ти щаслива людина". Ні, я нещаслива людина, тому що немає Діми. Я щаслива, що є діти, але не абсолютно, тому що його немає.

Я не хотіла, щоб він ішов на війну. Він сказав: "Мамо, я давав присягу, я офіцер", – і все, більше нічого слухати не хотів. Я більше жодних аргументів не наводила, думала, що мої молитви, що моє бажання, щоб він повернувся живим, переможуть, але вони не перемогли.

Він двічі ходив до військкомату – його брати не хотіли, бо молодий. Говорили: "Почекай, прийде час і тебе заберемо". Він наполіг і пішов. Діма не все говорив, в яких точках на фронті був, але те, що він їде в аеропорт, я знала. Прямо це не говорилося "Мамо, ми в аеропорт", але я розуміла, де.

У його день народження я встигла з ним поговорити. І потім ми співставили час, це було буквально за 10-15 хвилин. Почався мінометний обстріл. Вони були на території будинку, в підвалі, коли починалися обстріли, вони тільки в підвалі. Діма говорив: "Мамо, ми вище першого поверху не піднімаємося". Я б ніколи не подумала, що він може перебувати нагорі. Прилетіло щось, і вони опинилися в епіцентрі.
Я ЧУЛА, ЩО Є МАМИ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ НА ФРОНТІ, ХТОСЬ ДОПОМАГАЄ В ГОСПІТАЛЯХ. А Я НЕ МОГЛА ЖИТИ БЕЗ ДИТИНИ
Для мене це дуже важко, що його немає, якщо б він був живий... Десь за півроку я відійшла і вирішила, що нам потрібні діти. У мене вік не дає часу розгойдуватися, зважувати за і проти. Без дітей – це не життя.

Чоловік не одразу погодився. Він говорив, що це буде зрада стосовно Діми, ми ось Діму любили, ми все йому віддавали, а тут ми народимо дитину і будемо її любити, а Діму? Він категорично не хотів, я вже їздила і лікувалася, готувалася. А він ще був не готовий, але у мене не було часу чекати, мені не 35 було і не 40, а 46-47, і не було часу чекати, і я його вмовила.

Батько їздив кілька разів на фронт волонтером, щоб хлопцям там допомогти. Більше не зміг їздити. Просто після того, як загинув син, бачити, як ці хлопцям там... я йому не дозволила туди їздити, чесно, і сама не змогла б.

Я чула, що є мами, які допомагають на фронті, хтось допомагає в госпіталях. А я не могла жити без дитини. Це мій сенс життя, дитина моя була моїм сенсом і ці діти – сенс мого життя. Якби у мене не народилися діти, я б не знайшла в собі сенсу жити, я б зачахнула і померла від туги і горя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Made on
Tilda