ЗВИЧАЙНІ ГЕРОЇ
П'ять історій українських рятувальників
Робота українських рятувальників мало схожа на геройську сагу або неймовірні історії з життя легендарної служби 911. Пожежі, покалічені руфери, затиснуті в машинах після ДТП водії - їх звичайний денний порядок і ніякої романтики. Останньому, запевняють рятувальники, в такій роботі місця просто не залишається. До драм, вогню і навіть смертей більшість з часом звикає і перестає боятися. Врятованими чужими життями не вихваляються. Кажуть - така робота. Коли інші автоматично тікають від небезпеки, вони - біжать в зворотному напрямку. І це для них теж не геройство - просто потрібно вміти на час відключати інстинкт самозбереження.

П'ять столичних рятувальників, з якими до їхнього професійного свята поспілкувався ТСН.ua, розповіли про найстрашніші, зворушливі і складні нюанси своєї роботи і подяки тих, кому вони змінили або врятували життя.
ОЛЕГ ЩЕРБАК, пожежник
Я на службі десь 29 років, якщо рахувати разом з армією. Найстрашніше, що зі мною було за весь час – це вибух на нафтобазі БРСМ. Від першого дня ми там були. Перший вибух ми не бачили, але все інше застали. Хлопці наші там загинули, я бачив як їх діставали.

Щоразу боязко йти у вогонь. Бо не бояться тільки дурні. Я там був 4 чергування своїх, а взагалі графік у нас доба через троє. Перші кілька годин нас туди взагалі не пускали. Страшно було. Страшно, коли діставали всі ті трупи. І коли ти просто бачиш в яке пекло йдуть люди, щоб дістати тих, кому ти вже не зможеш допомогти, а не дай Боже, рвонуть ті цистерни, коли будеш назад іти, це ще будуть втрати.

Там всередині вижити вже було неможливо, спочатку вибухнуло, потім все там розлилося і почало горіти безперестанку. І нас просто туди відправляли...
Я ще пам'ятаю там на території було озеро і воно повинно було стати пожежною водоймою, а ми приїхали і воно просто горіло. Ми те озеро піною покривали, гасили. В протигазах ми на БРСМ не ходили, а сенс? 40 хвилин в ньому побув і треба йти міняти. Ми звикли вже до гару, вогню, диму і не помічаємо вже такого.

Страшно. Дуже страшно. Це те, що найбільше запам'яталося. Зазвичай, пожежі вже не запам'ятовую. Робота є робота.

Взагалі виклики бувають різні. Наприклад, з категорії "допомога населенню" – там різне трапляється. Нам приходить "путівка", ми приїжджаємо, а там котик на дерево заліз. Нам сусіди кажуть: "Ось заліз і 5 днів там сидить, дістати не можемо", ми беремо драбину і забираємо кота, якщо це поверх 5-й... його інакше і не забрати звідти. Так що, і таке буває. Просто як у кіно...
АНДРІЙ ГЕГЕХА, пожежник
Моя історія почалася давно. У мене хрещений був пожежним і потім він мого старшого брата записав на секцію пожежно-прикладного спорту, він почав ходити і йому сподобалося, а потім мене, щоб не вештався по дворах без діла, відправили теж. Ось я по стопах пішов. Потім брат вступив, за ним я. Я в цій частині від 1997 року. Спочатку я став начальником варти, потім заступником і так далі. Я вже 9 років у пожежній частині працюю, зараз я майор.

Була нещодавно пожежа на Вишгородській. Дитина на балконі гралася сірниками і все загорілося, дідусь вибіг і забрав другу дитину ... а цей хлопчик загинув. Йому було чотири-п'ять років. Неприємно і важко все це. Взагалі важко, коли люди гинуть, але потім звикаєш ... це робота. Перший рік як прийшов, було важко, але потім звикаєш до всього. Шкода, звичайно, але психологічної травми вже немає, виробилася стійкість до цього.

Минулий рік був дуже важким. У квітні, здається, варенична на Саксаганського горіла, там двоє хлопців загинули наших, потім БРСМ горіла, там ще кілька наших людей загинули, а потім ми в Святошинському районі гасили квартиру і ще один наш чоловік загинув. До цього, поспіль стільки трагедій не було у нас, як за минулий рік.

Тут люди не через гроші, а через те, що хочуть допомагати людям і рятувати. Ось зараз трохи зарплати підняли і людей більше пішло, а раніше як, мало було людей зовсім, десь 2-3 людини на машині. Тепер ситуація змінюється на краще.

Мені не страшно іти у вогонь. Страшно більше за рідних, а не за себе. Але коли приїжджаєш на пожежу, там нема коли думати, потрібно швидко все робити. Завжди адреналін бушує після пожежі. Після серйозної події приїжджаєш, як вичавлений лимон, фізично і морально. Відчуваєш задоволення, коли розумієш, що зробив щось хороше і корисне. Приємна втома.
ВОЛОДИМИР СКОВОРОДКА, водолаз
Вся річка Дніпро у межах Києва і всі водні об'єкти: ставки, озера, водойми тощо – все це ми обслуговуємо. Ми виїжджаємо на будь-які виклики: хтось з моста впав, хтось потонув, хтось зник, ось і шукаємо. Бувають такі випадки, що вже не рятуємо, на жаль...то ми просто шукаємо і дістаємо з води.

Коли ти йдеш під воду, щоразу ставиш собі запитання: "Чи я повернусь?". Там на дні є все – побутове сміття, бетонні глиби, дерева тощо. Там може статися будь-що. Це лякає, але випрацьовується професійна байдужість, бо ти під вод водою, ти працюєш і зосередженний.

Дуже часто, нібито руфери залазять на кострукції, мости, будівлі та не втримуються і падають у воду з висоти. Загалом, це підлітки 15-18 років. Саме, коли перехідний вік, вони всі такі сміливі і зухвалі. Всі такими були у тому віці. Дуже сумно потім, коли знаходиш молодих людей та підлітків. Особливо, якщо це дівчата. Взагалі статистика така, що більшість просто напідпитку. Коли людина випиває, то з'являється таке геройство і вони починають кудись лізти і намагатись комусь щось довести.

Тут таке бачиш під водою... такі страшні речі, що краще про них взагалі не знати і не бачити. Фільми жахів просто відпочивають, якщо порівняти з цим. Але це життя, ми намагаємося всіх попередити та допомогти.

Поки десь хтось схаменеться, минає 5-7 хвилин, і поки нам нададуть сигнал та команду для виїзду, то вже дуже пізно, і ми просто вже розуміємо і знаємо, що їдемо діставати з води людину, яка вже загинула. Ми приїжджаємо і кажемо: "Вибачте. Ми не винні, але так". Мені на роботі кажуть, що я мічений. Мене в дитинстві винесли із пожежі і двічі я майже не потонув. Тому, можливо, підсвідомо мене завжди тягло до цієї сфери.
СЕРГІЙ АТРОЩЕНКО, пожежник
Найстрашніше, що зі мною було – це БРСМ. Я був там дві доби. Не хочу здаватися зарозумілим, але мені за це достроково дали звання полковник, напевно було за що.

Те, що там відбувалося, та вся картина, вона була не такою, як це показували на телебаченні: вибухи і дим з боку. Коли ти перебуваєш в самому епіцентрі, перестаєш думати про свою сім'ю, про майбутнє. Ти стоїш там просто на горілій землі, у тебе плавляться чоботи, відчуваєш, як прилипає до тебе весь бойовий одяг, як каска тріщить на голові від тієї температури... Мені навіть важко зараз згадувати те... як виносили людей, які загинули.

Один колега наш загинув, коли вибухнула одна з ємностей з газом і нафтопродуктом. Тоді 10 тисяч тонн мазуту вибухнуло і розлилося там. Там люди так згоріли всередині, що просто не можна було сказати, що це людина, один хребет залишився.

Це взагалі була найстрашніша пожежа за всю історію незалежності України, після Чорнобиля звичайно.

Найскладніші пожежі на складах, заводах тощо. Особливо, якщо температура досягла там критичного рівня, коли вже бетон починає кришитися, то так, є можливість обвалів. Є у нас звичайно спеціальні костюми, але вони, як правило, не використовуються, це вже швидше кудись на нафтобазу тощо, де температура вже понад 1000-1200 градусів. А так, всі пожежі гасяться в звичайному бойовому одязі.
ВЯЧЕСЛАВ ПОЛЬОВИЙ, пожежник
З дітьми важко... так, звичайно є інстинкт самозбереження. Що дорослі, що малі намагаються кудись сховатися, тому з дітьми найнебезпечніше. Дорослий, як сформована людина, розуміє, що можна кудись вийти, вибігти… а дитина – це страх, хованки, і потім її дуже тяжко знайти.

Є одна сім'я, яка досі дякує мені за порятунок. Вони мені буквально недавно телефонували, у серпні. Ми гасили їхню квартиру, врятували двох дітей, маму, батько був на роботі, і вони мені досі телефонують і дякують, вітаютьь. Різниця у дітей була невеликою. Старшому тоді було 3,5 роки, а меншому – рік. Це було десь років 8 тому. Зателефонували, привітали, і це дуже приємно. І це стосується не лише мене, але і всіх. Приємно, коли дякують. Бувають різні ситуації, буває, коли потрапляють в шоковий стан, паніка, люди не стримуються, інколи сваряться. Але бувають і приємні моменти, коли люди тобі дякують. І на душі добре стає, ми знаємо, за що працюємо.

За всі роки праці розумієш, скільки тут людей… Хтось прийшов, думав, пожежна охорона – це просто посидіти. Є й ті, хто боявся йти в АТО, образно кажучи, і вони хотіли просто пересидіти і все. Як у кожному колективі, є свій кістяк. У кожній зміні є 15-18 осіб, припустимо. Як би не хотілося, хтось все одно йде на заслужену пенсію, комусь – не подобається мала заробітна плата. Але зараз це ніби покликання, хобі.

Останнім часом зарплати трохи підвищили, тому молоді люди до нас пішли. У нас зараз відбувається зміна поколінь, багато працівників пішли на заслужений відпочинок, тому нині важливо займатися з молоддю. На цей момент вільних місць у нас практично немає, буквально два вільних місця лише є на штат в сотню осіб. Одного працівника підвищили, і вже на цю вакансію є люди, готуються документи. Катастрофічного недобору у нас немає, з цим все гаразд.
Made on
Tilda