Наприкінці травня видавництво #книголав випускає бестселер "Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа" журналіста Майкла Вулффа. Написана за результатами 200 інтерв'ю, вона розкриває подробиці роботи адміністрації президента США.

Книжка вийшла в США 5 січня 2018. Вже за три дні було продано понад 1 мільйон її примірників. Майкл Вулфф мав доступ до команди Трампа 18 місяців – з серпня 2016.

Протягом цього часу журналіст спостерігав за майбутнім президентом та його командою, щоб скласти портрет цієї неоднозначної особистості. Цікаво, що перемога у передвиборчій гонці стала для Трампа несподіванкою.

Автор робить висновок, що все оточення Трампа вважає нинішнього президента людиною, що є неприйнятною для цієї посади. Адже він не орієнтується в конституції США і добре знається лише на нерухомості.

Проте Вулфф пише не лише про політичне, а й про особисте життя президента США. У чому секрет зачіски Трампа? Як він живе із дружиною? Чому підлеглі спілкуються з ним через телешоу? Автор дає відповіді на несподівані й провокативні запитання.

ТСН.ua напередодні старту продажів книжки ексклюзивно публікує перші три глави бестселера "Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа".
Келліенн Конвей
Американська політична консультантка і спеціалістка з соцопитувань (Республіканська партія). Стала менеджеркою передвиборчої кампанії Дональда Трампа 17 серпня 2016 року. Також є президенткою і головною виконавчою директоркою The Polling Company/WomanTrend. Була регулярною політичною коментаторкою CNN, Fox News, Fox Business тощо.
Райнс Прібус
Американський політик, функціонер Республіканської партії. Колишній голова комітету партії у штаті Вісконсин, у 2011-2017 — голова Республіканського національного комітету (центральний національний орган). З січня по липень 2017 був керівником апарату Білого дому президента Трампа.
Джаред Кушнер
Джаред Кушнер — чоловік доньки Трампа Іванки — відігравав значну роль під час передвиборчої кампанії свого тестя: керував інтернет-стратегіями і займався питаннями найму високопоставлених співробітників. Сором'язливий перед камерами, мільйонер Кушнер до всього ще й успішний девелопер і видавець.
Стів Беннон
Дональд Трамп призначив Беннона новим керівником своєї передвиборчої кампанії замість Пола Манафорта, якого звинуватили у незаконних фінансових зв'язках із екс-президентом України Віктором Януковичем. 18 серпня 2017 року Беннон пішов у відставку з поста старшого радника через суперечки в Білому домі.
У жовтні 2016 року видання The Washington Post опублікувало запис Дональда Трампа, датований ще 2005 роком. На ньому бізнесмен розповідав, що сексуально домагався жінок.
Фотосесію було зроблено у 1995, а опубліковано 1996 року. Тоді Меланії було 25 років, і вона була відома під псевдонімом Меланія К. (дівоче прізвище словенської моделі — Кнаус). Меланія відома своїми пікантними фото та модельним минулим, однак таких відвертих знімків в неї небагато. У фотосесії для французького чоловічого глянцю, який нині вже не видається, майбутня місіс Трамп позувала повністю оголеною у туфлях на високих підборах.
У грудні 2017 року навколо Майкла Флінна зчинився масштабний скандал. Згідно з розслідуванням Reuters, США і Росія вели переговори щодо зняття санкцій проти Москви після перемоги на президентських виборах Дональда Трампа. Майкл Флінн підтримував проект будівництва атомних реакторів на Близькому Сході, який передбачав зняття санкцій з Росії. У 2015 році він виголошував промову під час святкування десятирічного ювілею Russia Today в Москві, за що отримав гонорар у розмірі 45 000 доларів.
У лютому 2018 року спецпрокурор Роберт Мюллер висунув звинувачення на адресу колишнього голови передвиборчого штабу Трампа Пола Манафорта і колишнього радника штабу Ріка Ґейтса. Обвинувачення Манафорта — це велика перемога верховенства права у США, яку варто святкувати і в Україні. Манафорт був головним політичним радником екс-президента України Віктора Януковича з весни 2005 року до його втечі з країни в лютому 2014 року. Пізніше Манафорт продовжив працювати на "Опозиційний блок", до якого увійшло багато колишніх членів Партії регіонів.
Було 8 листопада 2016 року, пополудні, і Келліенн Конвей — менеджерка передвиборчої кампанії Трампа та центральна, направду зіркова постать у його оточенні — сиділа в своєму скляному кабінеті у "Трамп Тауер". Аж до останніх тижнів передвиборчих перегонів у штаб-квартирі Трампа було нудно. Від бек-офісу якоїсь корпорації її відрізняли хіба що поодинокі постери із правими слоганами.

Настрій у Конвей був не найкращий — вона налаштувалася на цілковиту, навіть катастрофічну поразку. Дональд Трамп програє вибори — цього вона була певна. Утім, схоже, що йому вдасться уникнути розриву в понад 6 пунктів. І це вже була би суттєва перемога. А щодо навислої поразки як такої — то тут вона лише знизувала плечима: це не її провина, а Райнса Прібуса.

Вона витратила більшу частину дня, телефонуючи друзям і союзникам у світі політики та звинувачуючи Прібуса. Тепер Конвей обдзвонювала продюсерів і телеведучих, із якими вже вибудувала надійні стосунки через активні перемовини протягом останніх тижнів та з допомогою яких хотіла одразу після виборів отримати непогану роботу в ефірі. Вона обережно обробляла багатьох із них ще з середини серпня, коли доєдналася до кампанії Трампа. Відтоді вона стала вірним голосом на його підтримку, а її кривувата посмішка вкупі з чудернацьким поєднанням ураженості з незворушністю надавали їй унікального телегенічного виразу обличчя.
Практично усі в цій кампанії, якій вкрай бракувало ресурсів, вважали себе реалістами, — мабуть, узагалі найбільшими реалістами в світі політики у тому, що стосувалося критичної оцінки власних перспектив. Вони негласно погоджувалися: Дональд Трамп не лише не стане президентом — йому, мабуть, і не слід ним ставати.
Конвей скаржилася, що всі провали й проколи кампанії не йшли в жодне порівняння з тією чортівнею, яку вони взагалі ніяк не могли контролювати. Мова про Республіканський національний комітет (РНК), яким керували Прібус, його посіпака сорокадворічна Кеті Волш та їхній прес-секретар Шон Спайсер. Замість вкладати всі сили у справу, РНК, який, по суті, був інструментом політичного істеблішменту республіканців, почав намацувати шляхи для відступу від тієї самої миті, коли на початку літа Трамп виграв номінацію в кандидати на пост президента. Коли Трампу була необхідна підтримка, її просто не було.

Це було тільки перше коло того виру, в якому опинилася Конвей. На другому колі ця кампанія попри все спромоглася відповзти від краю прірви, а не впасти в неї стрімголов. Украй недофінансована команда, по суті — з найгіршим кандидатом у історії сучасної політики (коли у Конвей питали щось про Трампа, вона або закочувала очі, або робила кам'яне обличчя), насправді попрацювала неймовірно добре. Конвей ніколи не брала участі в загальнонаціональних кампаніях, а до роботи на Трампа керувала маленькою конторкою, що займалася опитуваннями громадської думки. Але тепер вона розуміла, що після цієї кампанії саме вона стане одним із провідних голосів консерваторів на кабельному телебаченні.

Утім, Джон Маклафлін — один із тих, хто відповідав у кампанії Трампа за опитування громадської думки — почав говорити, що показники в окремих штатах, які досі були геть плачевними для Трампа, можливо, змінюються на його користь. Проте ані Конвей, ані сам Трамп зі своїм зятем Джаредом Кушнером — який був керівником кампанії чи, по суті, уповноваженим сім'єю її моніторити, — ні на мить не сумнівалися: ця раптова авантюра добігає кінця.

Лише Стів Беннон, зі своїм альтернативним баченням ситуації, наполягав на тому, що результати голосування будуть на їхню користь. Проте це була думка "дивакуватого Стіва", тому ніхто не сприймав її всерйоз.

Практично усі в цій кампанії, якій вкрай бракувало ресурсів, вважали себе реалістами, — мабуть, узагалі найбільшими реалістами в світі політики у тому, що стосувалося критичної оцінки власних перспектив. Вони негласно погоджувалися: Дональд Трамп не лише не стане президентом — йому, мабуть, і не слід ним ставати. Це було зручно, адже це означало, що нікому не доведеться розгрібати наслідки "нереалістичного" розвитку подій.
Сам Трамп під кінець кампанії тримався цілком оптимістично. Незважаючи на весь галас, він "вижив" як кандидат після оприлюднення записів Біллі Буша (хоча РНК мав нахабство вимагати від Трампа зійти з дистанції). Перспективи перемоги Клінтон із захмарним відривом допоміг похитнути директор ФБР Джеймс Комі, який несподівано й загадково заявив, що він відновлює розслідування в справі електронного листування Клінтон — і це за одинадцять днів до голосування.

— Я можу стати найвідомішою людиною у світі, — заявив Трамп Сему Нанберґу, який то долучався до кампанії Трампа як радник, то знову кудись зникав.

— Та чи хочете ви стати президентом? — спитав Нанберґ (а це запитання вельми відрізняється від звичайного, проте екзистенційного запитання-тесту для будь-якого кандидата: "Чому ви хочете стати президентом?"). Відповіді Нанберґ не отримав.
У політиці хтось мусить програвати, та всі неодмінно вірять, що можуть перемогти. Як можна перемогти, коли ви навіть у це не вірите? Але передвиборча кампанія Трампа стала винятком. Сам він не втомлювався називати її лайном, а всіх її учасників — нездарами.
Річ у тім, що відповідь і не була потрібна, бо Трамп не збирався ставати президентом.

Його давній друг Роджер Ейлз полюбляв казати: якщо хочеш зробити кар'єру на телебаченні, балотуйся у президенти. І тепер Трамп, натхненний словами Ейлза, уже пускав плітки про "телекомпанію Трампа". Це були великі плани.

Трамп запевняв Ейлза, що з цієї кампанії він вийде набагато сильнішим як бренд, і йому відкриються небачені можливості.

— Це більше, ніж усе, про що я будь-коли мріяв, — сказав він Ейлзу за тиждень до виборів. — Я не думаю про те, що програю, бо це не поразка. Ми вже все виграли.

Мало того — він уже готував пояснення причини поразки на виборах для широкого загалу: Перемогу в нас украли!

Дональд Трамп та його крихітний загін бійців передвиборчої кампанії були готові програти з вогнем і люттю. Вони не були готові до перемоги.

***

У політиці хтось мусить програвати, та всі неодмінно вірять, що можуть перемогти. Як можна перемогти, коли ви навіть у це не вірите? Але передвиборча кампанія Трампа стала винятком.

Сам він не втомлювався називати її лайном, а всіх її учасників — нездарами. У цьому він був так само впевнений, як у тому, що всі залучені до кампанії Клінтон — абсолютні переможці. "Їм дісталися найкращі люди, а нам — найгірші", — повторював він раз у раз. Переліт разом із Трампом під час кампанії був ще тим задоволенням: усі довкола нього були ідіотами.

Корі Левандовські, який працював першим більш-менш офіційним менеджером кампанії Трампа, часто отримував усілякі догани. Місяцями Трамп обзивав його "найгіршим", а в червні 2016 нарешті звільнив. Через деякий час Трамп оголосив, що без Левандовські його кампанія приречена. "Ми всі пропали, — казав він знов і знов. — Ви всі нікчеми, ніхто не тямить, що робить… Краще б Корі повернувся". Невдовзі Трамп лаяв уже іншого менеджера своєї кампанії — Пола Манафорта.

У серпні Трамп відставав від Клінтон на 12–17 пунктів. Преса щодня накривала його нищівними штормами. За таких умов йому навіть примаритися не міг сценарій перемоги. В цю скрутну мить Трамп у певному сенсі продав свою програшну кампанію. Мільярдер правих поглядів Боб Мерсер, який спонсорував Теда Круза, вирішив підтримати кампанію Трампа фінансовим вливанням у п'ять мільйонів доларів. Із усвідомленням того, що кампанія вже летить під три чорти, Мерсер із донькою Ребекою сіли на вертоліт і полетіли зі свого маєтку на Лонґ-Айленді до літнього будинку потенційного фандрейзера — власника New York Jets та спадкоємця компанії Johnson & Johnson Вуді Джонсона — у Гемптоні. З ними вирушили й інші донори, які щосекунди готові були вступити у гру.
По суті ніякої реальної кампанії не було, бо не було реальної організації — у найкращому випадку це була якась тусовка, в принципі функціонально неспроможна [...] Було очевидно, що ця кампанія приречена на поразку.
Трамп не мав якихось особливих стосунків ані з батьком, ані з донькою. Він лише кілька разів спілкувався з Бобом Мерсером, який здебільшого говорив односкладовими фразами. Уся історія стосунків між Ребекою Мерсер та Трампом складалася з селфі, яке вони зробили у "Трамп Тауер". Проте коли вони представили йому свій план кампанії та призначили своїх "ударників" Стіва Беннона та Келліенн Конвей, Трамп не став заперечувати. Лише сказав, що геть не розуміє, чому хтось узагалі хоче братися за цю справу.

— Це ж повна лажа, — сказав він Мерсерам.

У повному відчаї Стів Беннон сказав, що "кампанія котиться в сраку" — такою неможливою видавалася перемога.

Кандидат, що позиціонував себе як мільярдер — і до того ж десятикратний, — сам відмовлявся вкладати гроші у власну передвиборчу кампанію. Коли Беннон підписався вести її, він сказав Джареду Кушнеру, який тоді відпочивав зі своєю дружиною та ворогом Трампа Девідом Ґеффеном у Хорватії, що після перших вересневих дебатів кампанія потребуватиме додаткових 50 мільйонів доларів, щоб дотягнути до дня виборів.

— Ми ніяк не отримаємо п'ятдесят мільйонів, якщо не зможемо гарантувати йому перемогу, — безапеляційно заявив Кушнер.

— Двадцять п'ять мільйонів? — із надією в голосі перепитав Беннон.

— Лише якщо сказати, що перемога більше ніж просто можлива.

Врешті-решт, усе, на що спромігся Трамп — це позичити на кампанію 10 мільйонів, і то за умови, що ці гроші йому повернуть одразу, як зможуть нафандрейзити цю суму. (Стів Мнучин, тодішній фінансовий керівник кампанії, прийшов за позикою з чітко прописаними інструкціями, щоб Трамп раптом не "забув" переказати гроші.)

По суті ніякої реальної кампанії не було, бо не було реальної організації — у найкращому випадку це була якась тусовка, в принципі функціонально неспроможна. Один із перших де-факто менеджерів кампанії — Роджер Стоун — чи то пішов сам, чи то його звільнив Трамп. Після цього жоден із його співробітників не оминав можливості привселюдно вжалити іншого. Помічника Трампа Сема Нанберґа, який працював на Стоуна, з гуркотом виставив за двері Левандовські. Після того Трамп експоненційно наростив привселюдне порпання у брудній білизні кампанії тим, що подав на Нанберґа до суду. Нанберґ своєю чергою перевів стрілки на інтрижку Левандовські та Гоуп Гікс — прес-секретарки, яку долучила до кампанії Іванка Трамп, — що завершилася гучною вуличною сваркою. Було очевидно, що ця кампанія приречена на поразку.

І навіть те, що Трамп досить далекоглядно усунув шістнадцятьох інших кандидатів-республіканців, не наближало його до перемоги.

Якщо восени перемога видавалась ще не цілком неймовірною, останні надії на неї щезли після оприлюднення записів Білла Буша.

— Мене автоматично притягують красиві — я просто починаю їх цілувати, — казав Трамп ведучому NBC Біллі Бушу на відкритий мікрофон під час загальнонаціональної дискусії про сексуальні домагання. — Це наче магніт. Просто цілую. Я навіть не чекаю. А коли ти — зірка, вони тобі це дозволяють. Можеш робити що завгодно… Хапай їх за поцьку. Можеш робити що завгодно.

Це був направду епічний поворот — настільки бридкий, що коли голову РНК Райнса Прібуса викликали з Вашингтона до Нью-Йорка на екстрену зустріч до "Трамп Тауер", він просто не міг змусити себе залишити Пенн Стейшн. Команді Трампа знадобилося аж дві години, щоб виманити його.
Шлюб Дональда Трампа спантеличував майже всіх довкола — в усякому разі тих, хто не мав приватних літаків та кількох маєтків [...] Він був знаменитим бабієм, а під час кампанії, набув, напевно, світової слави тим, що чіплявся до жінок. Хоча ніхто ніколи не сказав би, що Трамп був чуйний до жінок, він мав чимало концепцій, як з ними уживатися.
— Братан, — казав Беннон, який сам був у повному відчаї й водночас вмовляв Прібуса по телефону, — може, після цього дня я більше ніколи тебе не побачу, але ти мусиш дійти до тої будівлі і ввійти крізь ті двері.

***

Позитивною стороною того безчестя, яке довелося витерпіти Меланії Трамп після оприлюднення плівок Біллі Буша, було те, що тепер її чоловік точно не стане президентом.

Шлюб Дональда Трампа спантеличував майже всіх довкола — в усякому разі тих, хто не мав приватних літаків та кількох маєтків. Він і Меланія проводили разом відносно небагато часу. Вони могли не спілкуватися кілька днів поспіль, одночасно перебуваючи у "Трамп Тауер". Часто Меланія не знала, де її чоловік, або ж просто не переймалася цим. Трамп їздив від резиденції до резиденції так, ніби переходив із однієї кімнати до іншої. Меланія майже нічого не знала про його місцеперебування, дуже мало знала про його бізнес, і виявляла у кращому разі помірний інтерес до його справ. Старші четверо дітей Трампа рідко бачили батька, а п'ятій дитині — синові Беррону, народженому в шлюбі з Меланією, — він приділяв ще менше уваги. Одружений утретє, він казав друзям, що, схоже, нарешті пізнав мистецтво шлюбного життя: живи та дай жити іншим — "займайся своїми справами".

Він був знаменитим бабієм, а під час кампанії, набув, напевно, світової слави тим, що чіплявся до жінок. Хоча ніхто ніколи не сказав би, що Трамп був чуйний до жінок, він мав чимало концепцій, як з ними уживатися. Він навіть обговорював із друзями теорію — що більша різниця у віці між старшим чоловіком і молодшою жінкою, то менш емоційно жінка сприйматиме зради чоловіка.

І все-таки думка, що цей шлюб — лише формальність, була далекою від правди. Він часто говорив про Меланію, коли її не було поруч. Він висловлював захоплення її поглядами, нерідко в присутності інших, чим змушував її ніяковіти. З гордістю та без натяку на іронію він говорив, що вона "дружина-подарунок". І хоча Трамп зовсім не ділився з Меланією своїм життям, він охоче ділився з нею його вигодами. "Щаслива дружина — щасливе життя", — любив повторювати він популярний серед багатіїв трюїзм.

Трамп також прагнув схвалення від Меланії. (Він прагнув схвалення від усіх жінок навколо себе, які були достатньо мудрими, щоб розуміти це.) У 2014 році, коли він уперше почав серйозно розглядати можливість участі в президентських виборах, Меланія була однією з небагатьох, хто вважав, що він може перемогти. То був кульмінаційний момент для його доньки, Іванки, яка старанно трималася на відстані від кампанії. Ніколи особливо не приховуючи своєї неприязні до мачухи, вона казала друзям:

— Усе, що вам слід знати про Меланію: вона думає, що якщо він балотуватиметься, то неодмінно виграє.

Проте перспектива перемоги чоловіка на президентський виборах жахала Меланію. Вона вважала, що це зруйнує її захищене життя, майже цілковито зосереджене на синові й значною мірою відмежоване від великої родини Трампа.

— Не став воза поперед коня, — весело казав їй чоловік, хоч і витрачав увесь свій час на кампанію та не сходив зі стрічок новин. Але її страх і муки посилювалися.

Друзі розповідали їй, що Мангеттеном уже ширяться чутки про неї — жорстокі й комічні інсинуації. Її модельну кар'єру прискіпливо вивчали. У Словенії, де виросла Меланія, після затвердження кандидатури Трампа місцевий журнал про відомих людей Suzy надрукував про неї плітки. Згодом, коли Daily Mail роздула цю історію на цілий світ, з'явилося гидке передчуття, що таке може повторюватися й надалі.

New York Post вдалося дістати знімки з оголеною Меланією, які вона зробила на початку модельної кар'єри. Усі, окрім самої Меланії, припускали, що джерелом цього витоку є не хто інший, як сам Трамп.

Засмучена, вона зустрілася з чоловіком. Таке на нас чекає майбутнє? Вона сказала йому, що не зможе цього витримати.
Розрахунок Трампа був свідомим — і геть іншим. Цей кандидат та всі його бійці вважали, що можуть дістати вигоду від майже перемоги без бодай найменших змін у своїй поведінці чи засадничих поглядах на світ. Вони керувалися девізом: нам не треба ніким прикидатися, бо, звісно ж, ми не виграємо ці вибори.
— Ми подамо до суду! — відповів у своїй манері Трамп та оточив її адвокатами. Це було незвично для нього, але він розкаювався. — Ще трохи, — казав він їй. — Усе закінчиться в листопаді.

Він урочисто присягався дружині, що його перемога просто неможлива. І цієї обіцянки здатен дотриматися навіть такий хронічно невірний — він безпорадно визнавав це, — чоловік, як він.

***

Кампанія Трампа дивним чином, проте якось неминуче відтворювала схему з "Продюсерів" Мела Брукса. У стрічці йдеться про двох горе-аферистів, Макса Бялистока та Лео Блума, які вирішують продати понад 100 відсотків акцій на право власності у бродвейському шоу, продюсерами якого самі і є. Оскільки цим аферистам щось може загрожувати в одному-єдиному випадку — якщо шоу матиме успіх, — вони докладають усіх зусиль до його провалу. Так вони створюють настільки чудернацьке шоу, що воно зрештою стає хітом. А відтак наші герої приречені.

Кандидати, які перемагають на президентських виборах, мотивуючись чи то нарцисизмом, чи то почуттям обов'язку, проводять більшу частину професійного життя — якщо не все життя, починаючи з підліткового віку, — готуючись до цієї ролі. Вони деруться вгору кар'єрною драбиною. Шліфують публічний імідж.

Маніакально працюють над вибудовуванням зв'язків, бо успіх у політиці великою мірою залежить від того, хто ваші союзники. Вони шукають "кришу". (Навіть Джордж Вокер Буш, якого взагалі мало що цікавило, все ж покладався на друзів батька, які його "кришували".) І вони заметають за собою сліди або принаймні намагаються приховати минуле. Вони готуються до того, щоб перемогти та правити.

Розрахунок Трампа був свідомим — і геть іншим. Цей кандидат та всі його бійці вважали, що можуть дістати вигоду від майже перемоги без бодай найменших змін у своїй поведінці чи засадничих поглядах на світ. Вони керувалися девізом: нам не треба ніким прикидатися, бо, звісно ж, ми не виграємо ці вибори.
Практично жодна людина з оточення Трампа не працювала в політиці на національному рівні, а його найближчі радники не працювали в політиці взагалі ніколи. У житті Трампа в принципі було лише кілька близьких друзів, а коли він розпочав свою політичну кампанію за посаду президента, друзів у політиці у нього не було жодних.
Багато кандидатів у президенти виставляли те, що вони є аутсайдерами у Вашингтоні, за свою чесноту. На практиці ж це лише давало губернаторам деякі переваги над сенаторами. Будь-який більш-менш серйозний кандидат, незалежно від того, наскільки "своїм" його вважають у вашингтонських колах, так чи інакше покладається на інсайдерів із Белтвею, питає в них поради та просить підтримки.

Проте практично жодна людина з оточення Трампа не працювала в політиці на національному рівні, а його найближчі радники не працювали в політиці взагалі ніколи. У житті Трампа в принципі було лише кілька близьких друзів, а коли він розпочав свою політичну кампанію за посаду президента, друзів у політиці у нього не було жодних. Двоє справжніх політиків, із якими Трамп був більш-менш близький — це Руді Джуліані та Кріс Крісті, а ці два чоловіки були кожен по-своєму оригінальний та відособлений.

Сказати, що Трамп у принципі не мав жодної — жоднісінької — гадки про базові інтелектуальні засади своєї майбутньої роботи — це не сказати нічого. На самому початку кампанії (просто наче епізод із "Продюсерів" Брукса) Сема Нанберґа відправили до Трампа пояснити йому американську конституцію: "Я зміг дійти лише до четвертої поправки, і на цьому місці він випнув нижню губу, закотив очі та відкинув голову".

Практично всі у Трамповій команді прийшли туди, маючи якісь конфлікти, а відтак були приречені перегризтися або одне з одним, або з самим Трампом. Майкові Флінну, який потім стане радником з національної безпеки і від якого Трамп особливо полюбляв вислуховувати про недолугість ЦРУ та безпорадність американських шпигунів, друзі чітко пояснили, що брати 45 000 доларів від росіян за промову було поганою ідеєю. "Ну, це б стало проблемою, тільки якби ми виграли", — заспокоїв їх Флінн, бо знав, що цього не станеться.

Пол Манафорт, міжнародний лоббіст та політичний агент, якого Трамп найняв керувати передвиборчою кампанією після звільнення Левандовські, погодився працювати без гонорару з надією на майбутні "взаємозарахунки". Манафорт понад тридцять років працював на інтереси диктаторів та корумпованих деспотів.

За цей час він назбирав не один мільйон, і ці мільйони давно привернули увагу відповідних американських служб. Мало того, відколи він долучився до кампанії Трампа, за кожним його кроком стежив російський мільярдер-олігарх Олег Дерипаска, який ретельно документував кожну фінансову транзакцію Манафорта. Дерипаска стверджував, що Манафорт вкрав у нього 17 мільйонів доларів через брудні оборудки з нерухомістю, і мріяв про криваву помсту.
Якби люди з команди Трампа хоча б пильно придивилися до свого кандидата, то дійшли б цілком обґрунтованого висновку, що ретельна перевірка на предмет етики поставила би під загрозу всю їхню справу. Проте Трамп навмисно й зухвало не робив нічого такого.
З цілком очевидних причин жоден президент США не йшов у політику з бізнесу нерухомості, і дуже мало політиків узагалі прийшли звідти: цей ринок вирізняється найменшим регуляторним втручанням, тримається на великих позиках і на ньому весь час позначаються регулярні ринкові коливання.

Він також часто залежить від поступок і допомоги уряду, а ще є улюбленою розмінною монетою для проблемної готівки — тобто використовується для відмивання грошей. Зять Трампа Джаред Кушнер, батько Джареда Чарлі, сини Трампа Дон Джуніор та Ерік, його донька Іванка, а також сам Трамп — усі вели бізнес у мутній воді міжнародних потоків "чорної готівки". Чарлі Кушнер, до чийого бізнесу в нерухомості були цілком і повністю прив'язані зять Трампа та його найважливіші помічники, уже відсидів свій термін у федеральній в'язниці за ухиляння від сплати податків та за нелегальні пожертви на політичні кампанії.

Сучасні політики та їхні команди самі проводять найскрупульозніші опозиційні дослідження щодо самих себе. Якби люди з команди Трампа хоча б пильно придивилися до свого кандидата, то дійшли б цілком обґрунтованого висновку, що ретельна перевірка на предмет етики поставила би під загрозу всю їхню справу. Проте Трамп навмисно й зухвало не робив нічого такого. Роджер Стоун, який уже давно був політичним радником Трампа, пояснював Стіву Беннону, що психотип Трампа в принципі виключає критичний погляд на самого себе. Так само він не потерпів би, якби його критично проаналізував збоку хтось інший, бо це означало би, що хтось багато про нього знає — а отже, щось на нього має. Але нащо вдаватися до такого критичного й потенційно небезпечного аналізу, якщо шансів виграти все одно немає?

Трамп не лише зухвало ігнорував потенційний конфлікт інтересів — адже в нього залишався його бізнес і нерухомість, що належала його холдингам, — він нахабно відмовлявся оприлюднювати свою декларацію. Нащо було це робити, якщо він не збирався вигравати вибори?

Мало того, Трамп також відмовлявся витратити бодай хвильку на обдумування нехай навіть суто гіпотетичного сценарію перебирання на себе державних справ; він заявляв, що робити таке наперед — "погана прикмета". Насправді це означало, що він вважав: міркувати про таке — марнувати час. А замислюватися про свої холдинги та потенційний конфлікт інтересів — тим паче.

Він не збирався перемагати! Перемогою була б поразка.

Трамп мав стати найвідомішою людиною у світі — жертвою злісної Гілларі Клінтон.

Його донька Іванка та зять Джаред мали перетворитися з нічим не особливих багатеньких дітей на знаменитостей міжнародного масштабу та стати обличчями відомих брендів.

Стів Беннон став би де-факто головою "Руху чаювання".

Келліенн Конвей стала би зіркою кабельного телебачення.

Райнс Прібус та Кеті Волш знову повернули б собі свою Республіканську партію.

Меланія Трамп могла би знов обідати у публічних місцях — і не привертати зайвої уваги.

Це був би той безболісний результат, на який усі й чекали 8 листопада 2016 року. Поразка на цих виборах влаштувала би кожного.

Коли невдовзі після восьмої години того вечора стало зрозуміло, що найменш сподіваний сценарій — перемога Трампа — уже чітко вимальовується, Дональд Трамп, як пізніше розповідав Дон Джуніор своєму другові, за звичкою називаючи батька Ді-Джей-Ті, виглядав так, наче побачив привида. Меланія, якій Трамп давав урочисту обіцянку, плакала — і не від радості.

Трохи менше як за годину — за спостереженнями безрадісного Стіва Беннона — спантеличений Трамп перетворився на Трампа, який не вірив у те, що відбувається, а тоді — на справді переляканого Трампа. Проте на всіх чекало ще одне, остаточне його перетворення: Дональд Трамп раптом став людиною, яка повірила, що гідна стати президентом Сполучених Штатів Америки і спроможна ним бути.
Західне крило — "робоча" частина Білого дому. Саме тут розташований Овальний кабінет президента США, зал засідань кабінету міністрів, кабінет віце-президента, кабінети керівників адміністрації, приміщення Таємної служби, кімната для екстрених кризових нарад, а також приміщення журналістського корпусу Білого дому, зала для брифінгів і прес-конференцій тощо.
Гра слів, що відсилає до англійського dumpster — сміттєвий бак, — що в переносному сенсі означає й "повний безлад", і "дурня". Зараз цим словом також глузливо називають тих, хто голосував за Трампа чи підтримує його.
Група відомих представників американського шоу-бізнесу 1950–60-х, що сформувалася довкола Гамфрі Боґарта та його дружини Лорен Беколл, найвідомішим серед яких був Френк Сінатра. Символізує гламурний голлівудський гедонізм 1950-х років.
"Божевільні" (англ. Mad Men) — популярний американський телесеріал, що тривав сім сезонів із 2007 по 2015 рік. Події серіалу розгортаються в 1960-х у вигаданому рекламному агентстві, і серед його головних героїв багато бабіїв та розпусників.
Повідомлення про можливі зв'язки президента США і людей з його найближчого оточення з російськими дипломатами і бізнесменами почали з'являтися в американських ЗМІ в лютому 2017 року — практично відразу після обрання Дональда Трампа президентом. Розслідування про можливе втручання Кремля у президентські вибори веде спецпрокурор Роберт Мюллер. Россія заперечує втручання у вибори президента США. Трамп і його оточення також відкидають заяви про будь-які незаконні зв'язки з Росією.
White trash (англ.), що можна перекласти як "біле бидло", — грубий термін на позначення світлошкірих американців із дуже низькими соціальним статусом і рівнем освіти; цей термін має довгу історію, бо виник на початку 20-х років ХІХ століття, коли так називали світлошкірих працівників, які конкурували з темношкірими за низькокваліфіковані робочі місця; у своїй відомій книзі "Хатина дядька Тома" Гаррієт Бічер-Стоу назвала один із розділів "Бідний білий непотріб", аби показати, що світлошкірі бідняки зі своїм низьким становищем і мізерним рівнем життя не надто відрізнялися від темношкірих рабів.
Рух Чаювання (англ. The Tea Party movement) — американський популістський політичний рух. Прийнято вважати, що він поєднує ідеологію консерватизму і лібертаріанства. Учасників Руху чаювання називають "чаювальниками". Назва "Рух чаювання" походить від Бостонського чаювання, що було протестом американських колоністів проти вибіркового оподаткування британською метрополією торгівлі чаєм. Кажуть також, що Tea в назві "Tea Party" розшифровується як "Taxed Enough Already" (Вже Вистачає Податків). Найвідомішими лідерами Руху Чаювання є республіканці Сара Пейлін, Мішель Бахман та Дік Ермі.
Насправді в 2011 році Бейнер обійняв посаду спікера, а пішов з неї внаслідок путчу в "Русі чаювання" 2015 року.
Посилання на пісню Френка Сінатри "Ньй-Йорк, Нью-Йорк", у якій є рядки: "Якщо ти можеш зробити це в Нью-Йорку, то зможеш [зробити це] будь-де".
Хештег з перших літер слогана Дональда Трампа "зробімо Америку знову великою" (англ. Make America Great Again).
Низка американських ЗМІ повідомили, що мали копію документа, проте вирішили не робити його публічним. CNN не стала публікувати його повний текст. У повному обсязі опублікував його Buzzfeed 11 січня 2017 року. З документа випливає, що він був складений для штабу демократів або штабу Клінтон в період кампанії. Його твердження ґрунтуються на повідомленнях анонімних джерел. Зокрема в документі йдеться, що російський уряд протягом принаймні 5 років допомагав Трампу з метою стимулювати розкол у західному альянсі.
У неділю після виборів у своїх триповерхових апартаментах у "Трамп Тауер" Дональд Трамп приймав невеличку групу людей, які прийшли привітати його з перемогою. Навіть його найближчі друзі були досі шоковані й спантеличені, тож у повітрі витав дух розгубленості. Проте сам Трамп увесь час лиш те й робив, що поглядав на годинник. Руперт Мердок, який досі не мав жодного сумніву, що Трамп — пройдисвіт і дурень, сказав, що завітає до президента-електа разом із дружиною.

Проте Мердок спізнювався — дуже спізнювався. Трамп запевняв гостей, що Руперт уже в дорозі й ось-ось прибуде. Щойно хтось із гостей починав помалу задкувати до виходу, Трамп умовляв його побути ще трішки. Вам варто лишитися, щоб зустрітися з Рупертом. (Або, як цю фразу інтерпретував один із гостей: Вам варто лишитися, щоб побачити Трампа з Рупертом.)

Мердок і його тодішня дружина Венді мали зв'язки з Джаредом та Іванкою і подеколи проводили з ними час. Але водночас Мердок не приховував, що йому геть байдуже до Трампа. Симпатія Мердока до Кушнера створювала дивовижну владну динаміку в стосунках Трампа із зятем, який із обачною стриманістю використовував цю симпатію собі на користь, раз-у-раз згадуючи в розмовах із тестем ім'я Мердока. Коли 2015 року Іванка розповіла Мердоку, що її батько справді — без жартів — вирішив балотуватися в президенти, Мердок миттю і без жодних вагань відкинув таку можливість.
Практично ніхто серед тих, хто знав Трампа, не мав щодо нього жодних ілюзій. Це було чи не єдине, що в ньому приваблювало: він був тим, ким був. Блиск у очах, жадоба до поживи в душі.
Проте тепер — після, мабуть, одного з найбільших розчарувань в історії США — президент-елект сидів наче на розпеченому вугіллі, чекаючи на Мердока. "Він один із великих, — казав він гостям, і з кожною хвилиною нервувався дедалі більше, — один із останніх справді великих людей. Ви мусите лишитися, щоб його побачити".

Це було дуже дивне поєднання протилежностей, що створювало іронічну симетрію. Трамп, який, мабуть, усе ще не второпав різниці між роллю президента і посиленням соціального статусу, намагався улестити могутнього медіамагната, який до цього вважав його просто ніким. Мердок, який зрештою прибув на вечірку з немислимим запізненням, був так само спантеличений та шокований, як і всі решта, і також силувався по-новому подивитися на цього чоловіка, який для більше ніж цілого покоління багатих і впливових американців був у найкращому випадку найвідомішим серед них блазнем.

***

Мердок був далеко не єдиним мільярдером, який зневажливо ставився до Трампа. За кілька років до виборів Карл Айкан, дружбою з яким Трамп часто хизувався і якого обіцяв призначити на високу посаду, відкрито висміював свого приятеля-мільярдера (про якого казав, що той навіть близько не мав мільярда статків).

Практично ніхто серед тих, хто знав Трампа, не мав щодо нього жодних ілюзій. Це було чи не єдине, що в ньому приваблювало: він був тим, ким був. Блиск у очах, жадоба до поживи в душі.

Проте зараз він був президентом-електом, а у джиу-джитсу реальності це змінювало геть усе. Кажіть що хочете — а йому це вдалося. Він висмикнув меч із каменя. Це вже щось значить. Це значить усе.

Мільярдерам довелося змінити своє ставлення. Це довелося зробити всім з оточення Трампа. Персонал його передвиборчої кампанії, що раптом опинився за півкроку до посад у Західному крилі Білого дому, тобто тих посад, які змінюють не лише особисту кар'єру, а й історію країни, мав по-іншому подивитися на цю дивакувату, складну, інколи кумедну й на перший погляд некомпетентну людину.

Його обрали президентом. Тобто він був, як це полюбляла повторювати Келліенн Конвей, за визначенням "персоною президентського рівня". Досі ще ніхто не вбачав у ньому людини, що поводиться відповідно до президентського рівня, тобто чемно виконує політичні ритуали з відповідними кивками, поклонами та стриманістю й демонструє хоча б якусь здатність до самоконтролю.

Людей не з кола Трампа почали запрошувати до роботи, і вони приймали пропозиції — попри своє очевидне враження про цю людину. Джим Меттіс, чотиризірковий генерал на пенсії, один із найповажніших командирів американської армії; Рекс Тіллерсон, головний виконавчий директор нафтової корпорації ExxonMobil; Скотт Прюїтт та Бетсі ДеВос — лояльні послідовники Джеба Буша — тепер усі вони були свідомі того, що, хоча Трамп і дивакуватий, навіть абсурдний персонаж, його обрано президентом.

— Ми зможемо зробити так, щоб із цього щось вийшло! — раптом почали казати всі в оточенні Трампа. Або принаймні припускати, що з цього могло би щось вийти.

У ближчому спілкуванні Трамп направду не був схожим на помпезного й войовничого чоловіка, який збирав цілі натовпи збуреного люду під час своєї кампанії. Він не був ані лютим, ані страхітливим. Можливо, він був найбільш криклививим, задерикуватим і схильним до застрашування кандидатом у президенти в історії США, проте у приватній розмові він мало не заколисував. Його надмірна самовдоволеність зникала. Все довкола розцвітало. Трамп був оптимістом — принаймні у відношенні до себе. Він був милим і не шкодував компліментів — цілком зосереджував на вас свою увагу. Він жартував, інколи навіть про самого себе. Він був украй енергійним — Зробімо це, хай там що, зробімо це! Він не був жорстким типом. Він був "мавпою з великим добрим серцем", як сказав про нього Беннон без жодного наміру зробити йому комплімент.
Практично всі професіонали, яким доводилося працювати з Трампом, стикалися з гіркою дійсністю — Трамп, по суті, не знав практично нічого. Не було такої теми, за винятком, можливо, будівельних конструкцій, на якій він більш-менш розумівся. Він намагався поверхнево розібратися в усьому по ходу справи.
Засновника PayPal та члена правління Facebook Пітера Тіля — єдиного серйозного представника Кремнієвої долини серед тих, хто підтримував Трампа, — інший мільярдер і давній друг Трампа попереджав, що в пориві лестощів Трамп може обіцяти дружбу аж до смерті. Усі кажуть, що ти — класний, і в нас із тобою будуть чудові робочі стосунки. Усе, що хочеш, зателефонуй мені — і ми все владнаємо!

Тілю радили не сприймати пропозицію Трампа надто серйозно. Проте Тіль, який виголосив промову на підтримку Трампа на конгресі Республіканської партії у Клівленді, заявляв, що попри всі застороги він був абсолютно переконаний: Трамп щиро казав про те, що вони будуть друзями на все життя. Проте насправді після того Трамп ніколи більше не виходив із Тілем на зв'язок і навіть не відповідав на його телефонні дзвінки. Що ж, влада виправдовує і такі соціальні провали. І це ще не найбільш проблемна риса Трампа.

Практично всі професіонали, яким доводилося працювати з Трампом, стикалися з гіркою дійсністю — Трамп, по суті, не знав практично нічого. Не було такої теми, за винятком, можливо, будівельних конструкцій, на якій він більш-менш розумівся. Він намагався поверхнево розібратися в усьому по ходу справи. Про що б не зайшлося — складалося враження, що він почув про це годину тому, і то лише краєм вуха. Проте кожен член команди Трампа переконував себе в протилежному, бо вони усвідомили найважливіше: його обрали президентом.

Вочевидь, у ньому щось було. Справді, усі в ближньому колі цього багатія знали про його всеохопне невігластво — Трамп-бізнесмен нічого не петрав у бухгалтерській звітності й навіть не міг второпати, про що йшлося у балансовій таблиці підприємства. Трамп, який під час своєї кампанії найбільше хвалився вмінням вести переговори і домовлятися, був насправді вкрай неуважний до деталей і взагалі — жахливий перемовник. Проте люди з його кола вважали, що Трамп усе ж вміє діяти інстинктивно. Це влучне визначення. У ньому була якась сила — він умів зробити так, щоб ви йому повірили.

— Чи є Трамп хорошою людиною, розумною людино, здібною людиною? — риторично запитав Сем Нанберґ, давній політичний радник Трампа. — Я навіть не знаю. Проте я знаю, що він — зірка.

Британський журналіст та нездалий ведучий СNN Пірс Морґан, який потрапив до телевізійного шоу "Учень знаменитості" та залишився вірним другом Трампа, спробував пояснити його чесноти й загадку його привабливості — він заявив, що про це все можна дізнатися з книжки Трампа "Мистецтво укладати угоди". У ній, мовляв, викладено все, що робить Трампа таким пронозливим, енергійним, харизматичним. Якщо хочете зрозуміти, хто такий Трамп, прочитайте цю книжку. Єдина проблема — її писав не Трамп. Співавтор цього твору Тоні Швартц стверджував, що Трамп майже не долучався до цієї справи і що він, можливо, так і не прочитав книжку повністю. Мабуть, саме в цьому й криється відповідь: Трамп — не письменник, він — персонаж, протагоніст, головний герой.

Трамп був фанатом реслінгу, підтримував найбільшу в Америці федерацію професійного реслінгу WWE (його навіть прийняли до Зали слави WWE) і жив, як Галк Гоґан, реальним життям вигаданого персонажа. На втіху друзям і на сором багатьох професіоналів, які тепер готувалися працювати на нього на найвищих державних посадах, Трамп мав звичку говорити про себе самого в третій особі: Трамп зробив це, Трампстер зробив те. Цей персонаж був таким потужним, чи роль ця була такою важливою, що, вочевидь, Трампу не хотілося розлучатися з нею навіть заради того, щоб стати президентом або людиною "президентського рівня".

Хоч як це було непросто, люди довкола нього все ж намагалися в якийсь спосіб виправдати його поведінку, знайти пояснення його успіху, сприймати всі ці витівки як переваги, а не як недоліки. Для Стіва Беннона унікальною політичною чеснотою Трампа було те, що він був альфа-самцем, мабуть, останнім серед живих альфа-самців. Хлопець із 1950-х, член "Щурячої зграї", персонаж серіалу "Божевільні" .

Проте сам Трамп описав свою натуру ще точніше. Одного разу, повертаючись літаком зі своїм другом-мільярдером, який прихопив до товариства іноземку-модель, Трамп віришив позалицятися до красуні — почав наполягати на тому, що їм украй потрібно зробити зупинку в Атлантік-Сіті, щоб він показав їм своє казино. А його друг запевняв дівчину, що в Атлантік-Сіті немає геть нічого вартого уваги, бо це місце переповнено "білим непотребом".

— А що таке білий непотріб? — запитала модель.
— Це такі люди, як я, — сказав Трамп, — тільки бідні.

Він шукав якогось виправдання для себе, якогось приводу, аби поводитися не за правилами і щоб більше ніхто не вимагав від нього респектабельності. Це був своєрідний рецепт перемоги для вигнанців — а йому йшлося таки про перемогу, якими засобами — то вже інше питання.

Або, як зауважували друзі Трампа, він не мав жодних моральних принципів і просто був безсовісним. Він був бунтівником, бешкетником, жив не за правилами і зневажав їх як такі. Близький друг Трампа, який також тісно приятелював із Біллом Клінтоном, зауважив, що вони такі схожі один на одного, аж лячно, — за одним винятком: Клінтон мав респектабельний фасад, а Трамп цим не заморочувався.

І Трамп, і Клінтон були відомими ловеласами — або, радше, відомі тим, що сексуально домагалися жінок. Навіть серед "чемпіонів" цієї справи саме ці два персонажі особливо вирізнялися своєю зухвалістю й тим, що ніколи не мали сумнівів у собі.
Невдовзі після виборів його друг Ейлз наполегливо радив Трампу: "Тобі треба владнати ту справу з Росією". Навіть після того як залишив Fox News, Ейлз зберігав свою власну потужну мережу контактів та інформаторів. Він попереджав Трампа, що на нього насувається шквал компромату, який може справді йому зашкодити. "Дональде, ти мусиш поставитися до цього серйозно", — застерігав він.
Трамп полюбляв казати, що одна з речей, заради яких варто жити, — це затягти в ліжко дружину друга. Задля цього Трамп переконуватиме жінку в тому, що її чоловік — не той, за кого вона його вважає. Потім він через секретарку запросить цього бідолаху в свій кабінет. Щойно той прийде, Трамп почне свої звичайні теревені — підколи на тему сексу. Ви з дружиною все ще спите разом? Як часто? У тебе ж, мабуть, був і кращий секс, ніж із нею? Розкажи мені про нього. О третій приїдуть дівчата з Лос-Анджелеса. Ми можемо піднятися нагору й класно провести час. Я обіцяю... Весь цей час у Трампа на телефоні буде увімкнений гучний зв'язок, і дружина його друга слухатиме це все.

Попередні президенти — і мова не лише про Клінтона — теж не вирізнялися зразковими моральними принципами. У більшості людей, які знали Трампа, викликало куди більше здивування те, що він зміг виграти ці вибори та дійти до цього найбільшого досягнення у своєму житті за повної відсутності того, що, безперечно, є основною вимогою для посади такого рівня, і тим більше для такої роботи — а саме того, що нейропсихологи називають когнітивним контролем. Він якось переміг на президентських виборах, проте його мозок геть не спроможний виконувати базові функції та завдання, що їх вимагає нова посада. Він не вміє планувати, організовувати й зосереджуватися, не вміє переключати свою увагу. І ніколи не вмів поводитися раціонально й відповідно до поточних цілей. Він не бачив причинно-наслідкового зв'язку навіть на найпростішому, базовому рівні.

Трамп глузливо відкинув звинувачення в тому, що він нібито вступив у таємну змову з росіянами, щоб перемогти на виборах у шахрайський спосіб, але, на думку деяких його друзів, ця історія чудово проілюструвала його неспроможність передбачити, що після А може статися Б. Навіть якщо він особисто й не змовлявся з росіянами ні про які виборчі махінації, його спроби в першу чергу підлеститися до Владіміра Путіна викликали тривогу й закладали під його майбутнє політичну бомбу вповільненої дії.

Невдовзі після виборів його друг Ейлз наполегливо радив Трампу: "Тобі треба владнати ту справу з Росією". Навіть після того як залишив Fox News, Ейлз зберігав свою власну потужну мережу контактів та інформаторів. Він попереджав Трампа, що на нього насувається шквал компромату, який може справді йому зашкодити. "Дональде, ти мусиш поставитися до цього серйозно", — застерігав він.

"Джаред цим займається, — радісно відповів Трамп, — там усе вже владнали".

***

Будівля "Трамп Тауер" біля Tiffany, на той момент штаб-квартира популістської революції, раптово почала нагадувати космічний корабель прибульців — Зірку смерті на П'ятій авеню. Поки чудові, хороші й абмітні, але тим не менш злі протестувальники й зіваки прямували до дверей свого наступного президента, навколо будівлі поспіхом зводили схожі на лабіринт барикади, щоб захистити його.

Передвиборчий закон про передання справ президентської адміністрації від 2010 року передбачає фінансування для обраного президента, зокрема для початку перевірки тисяч кандидатів на посади в адміністрації, для викладу засад, які визначатимуть перші кроки нового Білого дому, та для підготовки процесу передання бюрократичних повноважень 20 січня. Під час кампанії губернатор штату Нью-Джерсі Кріс Крісті, номінальний голова перехідної адміністрації Трампа, мусив переконливо втокмачувати кандидату, що той не може спрямувати ці кошти на інші потреби, що закон вимагає від нього витратити ці гроші та підготувати план передання справ, навіть якщо він і не має в ньому потреби. Трамп розчаровано заявив, що більше не хоче про це чути.

Наступного дня після виборів найближчі радники Трампа раптом виявили нетерпляче бажання взяти участь у процесі, який майже всі ігнорували, і відразу ж почали звинувачувати Крісті в тому, що той не докладає достатніх зусиль для підготовки зміни адміністрацій. Малесенька команда перехідної адміністрації поспіхом переїхала з центру Вашингтона до "Трамп Тауер".

Це, напевно, було найдорожче приміщення з усіх, у яких будь-коли доводилося розташовуватися перехідним адміністраціям (і президентським виборчим штабам, до речі, теж). І в цьому почасти полягала й суть. Це було послання цілком у стилі Трампа: ми не лише аутсайдери, ми ще й могутніші за вас, інсайдерів. Багатші. Знаменитіші. І приміщення в нас краще.
У серпні він почав залучати до кампанії професіоналів, які, втім, навряд чи зналися на політиці. Це була відчайдушна спроба уникнути неминучого приниження. Але з цими людьми він пропрацював лише кілька місяців. Райнс Прібус, готуючись до переходу з РНК до Білого дому, із тривогою зауважував, як часто Трамп брав людей на роботу поспіхом: із багатьма з них він ніколи раніше не зустрічався, але пропонував посади, важливості яких повною мірою не усвідомлював.
І, звісно ж, це приміщення було персоналізоване: на дверях висіла табличка з його ім'ям. Сходи вели до триповерхових апартаментів, значно просторіших за житлові приміщення Білого дому. Тут був його приватний офіс, який він займав із 1980-х років. І тут-таки, під надійним контролем самого Трампа, а не Вашингтона з його "болотом", на окремих поверхах розмістилися офіси виборчої кампанії — й тепер уже перехідної адміністрації.

Інстинктивною відповіддю Трампа на цей несподіваний, якщо не сказати геть абсурдний, успіх було не зніяковіння. Навпаки — він хотів у певному сенсі повихвалятися своєю перемогою. Інсайдерам, чи майбутнім інсайдерам, із Вашингтона доведеться прийти до нього. "Трамп Тауер" ураз затьмарив Білий дім. Кожен, хто приходив побачити новообраного президента, визнавав і приймав уряд аутсайдерів. Трамп змушував їх пройти через те, що інсайдери весело називали "прогулянкою злочинця" перед пресою та роззявами всіх гатунків, — акт поклоніння, якщо не приниження.

Потойбічна атмосфера "Трамп Тауер" відволікала увагу від того, що з-поміж нечисленних прибічників Трампа, на яких раптово впала відповідальність сформувати уряд, майже ніхто не мав відповідного досвіду. Ніхто не мав досвіду політичної боротьби. Ніхто не мав досвіду розроблення політичних стратегій. Ніхто не мав законодавчого досвіду.

Політика — це мережевий бізнес, у якому важливо знати людей. Але на відміну від інших новообраних президентів, хоча вони всі, безперечно, мали власні управлінські недоліки, у Трампа не було напрацьованих за роки кар'єри політичних та урядових контактів, до яких він міг би звернутися. Він заледве мав власну політичну організацію.

Упродовж більшої частини останніх 18 місяців, проведених у турі, кампанія трималась на трьох ключових особах: менеджері Корі Левандовські (доки його не змусили піти за місяць до Республіканського національного конгресу), його спікерки, наближеної особи та стажерки, першої найнятої працівниці кампанії, 26-річної Гоуп Гікс, та самого Трампа: "стрункий", "жорстка" та "інстинктивний". Як з'ясував Трамп, що з більшою кількістю людей доводиться мати справу, то важче розвернути літак і встигнути повернутися додому до ночі.

У серпні він почав залучати до кампанії професіоналів, які, втім, навряд чи зналися на політиці. Це була відчайдушна спроба уникнути неминучого приниження. Але з цими людьми він пропрацював лише кілька місяців.

Райнс Прібус, готуючись до переходу з РНК до Білого дому, із тривогою зауважував, як часто Трамп брав людей на роботу поспіхом: із багатьма з них він ніколи раніше не зустрічався, але пропонував посади, важливості яких повною мірою не усвідомлював.

Ейлз, ветеран адміністрацій Ніксона, Рейґана та Буша, дедалі сильніше непокоївся через те, що новообраний президент не зосередився відразу ж на побудові в Білому домі структури, що мала б служити йому й оберігати його. Він намагався вразити Трампа розповідями про жорсткість опозиції, з якою йому доведеться зіткнутися.

— Тобі потрібен сучий син на посаді голови твоєї адміністрації. І цей сучий син повинен знати Вашингтон, — сказав Ейлз Трампу невдовзі після виборів. — Ти захочеш бути сам собі сучим сином, але ти не знаєш Вашингтона.

І Ейлз мав пропозицію:

— Спікер Бейнер.

(Джон Бейнер був спікером Палати представників, поки його не змусили піти внаслідок путчу в "Русі чаювання" в 2011 році).

— Хто це? — спитав Трамп.

Трампових друзів-мільярдерів непокоїла його зневага до компетентності інших і кожен намагався переконати його у важливості людей — тих багатьох людей, які знадобляться йому в Білому домі й які розуміють Вашингтон. Твої люди важливіші за твою політику. Вони і є твоя політика.

— Френк Сінатра помилявся, — сказав Девід Боссі, один із давніх політичних консультантів Трампа. — Якщо ти можеш зробити щось у Нью-Йорку, це ще не означає, що зможеш у Вашингтоні.

***

Роль сучасного керівника президентської адміністрації є предметом багатьох досліджень, присвячених Білому дому. Начальник штабу не меншою мірою, ніж сам президент, визначає як працюватиме Білий дім та виконавча влада — а це 4 мільйони людей включно з 1,3 мільйона людей у силових структурах.

Цю посаду визначали як "заступник президента", "виконавчий керівник" чи навіть як "прем'єр-міністр". Середи видатних постатей на ній побували Г. Р. Голдеман та Александр Гейґ за Річарда Ніксона, Дональд Рамсфельд та Дік Чейні за Джеральда Форда, Гамільтон Джордан за Джиммі Картера, Джеймс Бейкер за Рональда Рейґана, Джеймс Бейкер, який повернувся до Білого дому за Джорджа В. Буша, Леон Патенна, Ерскайн Боулз та Джон Подеста за Білла Клінтона, Ендрю Кард за Джорджа В. Буша, Рем Емануел та Білл Дейлі за Барака Обами. Будь-хто, хто досліджував цю посаду, дійшов би до висновку, що сильний голова адміністрації кращий, ніж слабкий, і що голова адміністрації, який має великий досвід роботи у Вашингтоні та у федеральному уряді, — це краще, ніж хтось іззовні.

Трамп мало усвідомлював, якщо усвідомлював узагалі, яка історія цієї посади і яке значення вона в принципі мала. Натомість він переніс у цю сферу свій власний стиль і особистий досвід управління. Упродовж десятиліть він спирався на вірних васалів, друзів та сім'ю. Хоча Трамп і полюбляв говорити про свою компанію як про імперію, насправді це була просто холдингова компанія, такий собі сімейний "бутіковий" бізнес, орієнтований на те, як би пристосуватися до особливостей власника, який водночас був і представником бренду, а не на питання щодо базового рівня чи показників продуктивності.

Сини Трампа, Дон Джуніор та Ерік, яких близькі до Трампа люди позаочі називали Удай та Кусай, як синів Саддама Гуссейна, намагалися зрозуміти, чи може в Білому домі існувати щось на кшталт двох паралельних структур: одна з них займалася б широкомасштабними візіями їхнього батька, дбала про його публічний образ, а друга взяла би на себе вирішення щоденних управлінських питань. І себе вони бачили саме останніми.

Однією з перших ідей Трампа було запросити свого друга Тома Баррака — який належав до його когорти магнатів нерухомості, серед яких також були Стівен Рот і Річард Лефрак, — та призначити його головою адміністрації.
Трамп фантазував, що в ідеалі доручив би керувати Білим домом своєму приятелеві Тому — організаційному генію, який чудово усвідомлює, що в його друга немає охоти до щоденного управління. Це було би миттєве та зручне вирішення проблеми Трампа — проблеми такого раптового президентства.
Баррак, онук ліванських емігрантів, був зірковим інвестором у сфері нерухомості з діловим чуттям, про яке ходили легенди; він володів колишнім "райським" маєтком Майкла Джексона — ранчо "Неверленд". Із Джефрі Епштейном — фінансистом у Нью-Йорку, який пізніше регулярно з'являтиметься на сторінках таблоїдів після звинувачення в розбещенні неповнолітніх та визнання своєї провини в суді у справі про проституцію (за що він відсидів тринадцять місяців у Палм-Біч у 2008 році), — Трамп і Баррак утворювали трійку "нічних мушкетерів", які разом гульбенили у 1980–90-х роках.

Баррак, засновник і головний виконавчий директор приватного акціонерного товариства "Колоні кепітал", став мільярдером завдяки інвестуванню в боргові зобов'язання у галузі нерухомості по всьому світу. Він виручав зокрема й свого друга Дональда Трампа. Нещодавно він також допоміг "викупити" його зятя Джареда Кушнера.

Він зі втіхою спостерігав за ексцентричною президентською кампанією Трампа та домовлявся про заміну Корі Левандовські на Пола Манафорта після того, як Левандовські втратив прихильність Кушнера. Пізніше, так само спантеличений, як і всі інші, тим, що кампанія Трампа мала успіх, Баррак на Національному республіканському конгресі в липні представив майбутнього президента теплими й прихильними словами (що разюче контрастували з його зазвичай похмурим і навіть зверхнім тоном).

Трамп фантазував, що в ідеалі доручив би керувати Білим домом своєму приятелеві Тому — організаційному генію, який чудово усвідомлює, що в його друга немає охоти до щоденного управління. Це було би миттєве та зручне вирішення проблеми Трампа — проблеми такого раптового президентства: робити всі справи із своїм ментором, довіреною особою, інвестором і другом, із людиною, яку хтось знайомий із обома цими персонажами якось назвав "найкращим із усіх приборкувачів Трампа". У колі Трампа цей варіант називали "план двох аміґос" (Епштейна, який і надалі підтримував тісні контакти з Барраком, просто начисто прибрали з біографії Трампа).

Баррак був одним із небагатьох людей, спроможність яких скептичний Трамп не ставив під сумнів; він справді міг — як сподівався Трамп — зробити так, щоб справи йшли гладенько й без проблем, а Трамп міг собі бути Трампом. Це була непритаманна Трампові річ — момент самосвідомості: Дональд Трамп, мабуть, не може знати, чого він не знає, але він певен, що це знає Том Баррак. Том займався би справами, а Трамп продавав би свій продукт: "Зробімо Америку знову великою". #MAGA .

Для Баррака, як і для будь-кого з оточення Трампа, результат виборів був чимось таким само маловірогідним, як виграш у лотереї: твій недалекий друг став президентом. Проте Баррак, навіть після незліченних умовлянь і телефонних дзвінків від Трампа, врешті змушений був розчарувати свого друга. Він сказав Трампу: "Я просто занадто багатий". Йому ніколи не вдалося би так владнати справи зі своїми компаніями та бізнесовими інтересами, зокрема пов'язаними з великими інвестиціями на Близькому Сході, щоб задовольнити прискіпливих контролерів із питань етики.

Трамп не переймався про власний конфлікт інтересів, або ж відмовлявся визнавати його існування, але Баррак не побачив для себе на запропонованій посаді нічого, окрім метушні та зайвих витрат. А ще йому не хотілося, щоб його четвертий шлюб і взагалі яскраве приватне життя з усілякими розвагами, у багатьох із яких Баррак віддавна брав участь разом із Трампом, зазнали розголосу.

***

Запасним варіантом Трампа був його зять. Під час кампанії, після кількох місяців сум'яття та зневіри (якщо не для Трампа, то для багатьох інших, включно з його сім'єю), Кушнер втягнувся у проект і став, по суті, дієвим помічником Трампа. Він увесь час був поруч, хоча говорив лише тоді, коли до нього зверталися, проте завжди міг подати заспокійливу картину та приємне для Трампа бачення якоїсь ситуації. Корі Левандовські називав Джареда "дворецьким". Трамп почав вірити у далекоглядність зятя — здається, почасти тому, що той знав, як не стояти йому на шляху.

Усупереч закону та правилам пристойності, а також попри загальне несхвалення, президент, здавалося, мав намір оточити себе в Білому домі членами своєї родини. Усі вони, крім його дружини, яка чомусь усе ще залишалася в Нью-Йорку, переїжджали до Білого дому, й усі були готові взяти на себе функції, близькі до тих, які вони виконували в організації Трампа, — і, мабуть, жодна людина в Трамповому оточенні не сказала йому, що так робити не варто.

Зрештою, це зробила й Енн Култер, своєрідна "діва" праворадикального спектру і прихильниця Трампа. Вона підійшла до президента-електа та сказала йому:

— Вочевидь, ніхто вам не сказав. Проте ви не можете. Ви просто не можете наймати на роботу тут своїх дітей.

Трамп весь час наполягав на тому, що має повне право скористатися допомогою родичів, і водночас благав, щоб до цього поставилися з розумінням.

— Це сім'я, — казав він. — Це трошки, трошки складно.

Співробітники Трампа усвідомлювали не лише конфлікти та правові проблеми, що можуть виникнути, коли Білий дім очолить Кушнер, а й те, що для Трампа ще важливішим пріоритетом, ніж раніше, стане саме його родина. Після багатьох докладених зусиль і під шаленим тиском Трамп погодився не робити свого зятя головою адміністрації (або, принаймні, не призначати його на цю посаду офіційно).

***

Якщо не Баррак і не Кушнер — вирішив Трамп, — то ця посада має перейти до губернатора штату Нью-Джерсі Кріса Крісті, на якому, разом із Руді Джуліані, й завершувався перелік його друзів із реальним політичним досвідом.

Крісті, як і більшість союзників Трампа, регулярно кочував із табору тих, хто був у Трампа в фаворі, до тих, хто впадав у його немилість. Упродовж останніх тижнів кампанії Трамп прискіпливо стежив, як Крісті щораз віддалявся від цієї програшної справи, а потім палко забажав повернутися до команди, коли Трамп здобув перемогу.

Трамп і Крісті знали один одного відтоді, коли Трамп намагався — хоч і безуспішно — стати ігровим магнатом у Атлантик-Сіті. Великим ігровим магнатом. (Трамп тривалий час конкурував зі Стівом Віном, справжнім магнатом у світі азартних ігор, яким він водночас і захоплювався, і якого пізніше призначив фінансовим директором РНК.) Трамп підтримував Крісті, коли той рухався вгору як політик у Нью-Джерсі. Трамп захоплювався його манерою говорити прямо, і деякий час, коли Крісті в 2012–2013 роках думав про свою власну президентську кар'єру, а Трамп саме шукав, як почати новий розділ життя після того, як його реаліті-шоу "Учень знаменитості" втратило популярність, Трамп навіть задумувався над тим, чи не стати йому віце-президентом при другові-президенті Крісті.
В останні тижні перед виборами Трамп називав Беннона підлабузником через його впевненість, що Трамп переможе. Проте тепер він почав дивитися на нього як на людину, яка має якусь містичну силу. І, власне кажучи, Беннон, хоч і доти не мав жодного політичного досвіду, був єдиним в оточенні Трампа, здатним запропонувати бодай щось схоже на узгоджене бачення трампового популізму, який отримав назву трампізм.
На початку кампанії Трамп заявив, що не вступав би в боротьбу проти Крісті, якби не Бриджґейтський скандал (він спалахнув, коли посіпаки Крісті перекрили рух по трасі на мосту Джорджа Вашингтона, щоб накапостити меру сусіднього міста, який був суперником Крісті, і цю акцію Трамп у приватній розмові виправдав, назвавши "жорсткою грою у Нью-Джерсі"). Коли Крісті вибув із передвиборчих перегонів у лютому 2016 року та приєднався до кампанії Трампа, його накрило лавиною глузувань через те, що він вирішив підтримати свого друга, який — чомусь Крісті так здалося — пообіцяв йому посаду віце-президента.

Трампу вочевидь було дуже прикро, що він не зміг дати другові цю посаду. Проте республіканський істеблішмент не хотів Крісті не менше, ніж не хотів Трампа. Отже, Крісті отримав роботу, пов'язану з переданням справ, і невиразні обіцянки про якусь ключову посаду: генерального прокурора чи голови адміністрації.

Однак у 2005 році, здіймаючи посаду федерального прокурора штату Нью-Джерсі, Крісті запроторив до в'язниці Чарльза Кушнера, батька Джареда. Чарльз Кушнер, якого переслідували федерали за звинуваченнями в поданні неправдивої інформації в податковій декларації, сфабрикував справу з повією в готелі для шантажу свого швагера, який збирався свідчити проти нього.

У багатьох розповідях про це, більшість із яких поширював сам Крісті, Джареда показано месником, який своєю нещадною рукою перервав професійну кар'єру Крісті в адміністрації Трампа. Ця історія — з репертуару казок на тему "солодкої помсти": син несправедливо звинуваченого чоловіка (або, у нашому випадку, визнаного повністю винним, і цей вирок практично не викликав жодних сумнівів) використовує свою владу й силу проти людини, яка завдала шкоди його сім'ї. Проте інші версії цієї справи розкривають тоншу і, певною мірою, драматичнішу історію.

Джаред Кушнер, як і більшість зятів по всьому світу, ходить довкола свого тестя навшпиньки, і йому не доводиться докладати зусиль, щоб це було помітно, бо тесть — кремезний і авторитарний чолов'яга, а його зять — худорлявий і рухливий молодик. В альтернативній версії історії кар'єрної загибелі Кріса Крісті підступний Джаред завдає удару та мститься за честь сім'ї (і з точки зору фантазій про помсту така ситуація ще смачніша), але сам Чарлі Кушнер власною персоною вимагає сатисфакції.

Проте удару завдала саме та людина, яка в оточенні Трампа мала справжній вплив — невістка Чарлі Кушнера й донька Трампа Іванка. Вона сказала батькові, що призначення Крісті на посаду голови адміністрацію чи на будь-яку іншу високу посаду створить надзвичайно складну ситуацію для неї та її родини, і що найкраще було б, якби Крісті зовсім зник із поля зору Трампа.

***

Беннон був важковаговиком організації. Трамп, якого, здається, вразила Беннонова манера говорити — з використанням образів, екскурсів у історію, інформації з медіа, коментарів правого спрямування та заїжджених мотиваційних лозунгів, — почав пропонувати своєму колу мільярдерів Беннона на голову адміністрації, але всі висміювали та відкидали цю ідею. Втім, Трампу вдалося переконати багатьох у доцільності такого варіанту.

В останні тижні перед виборами Трамп називав Беннона підлабузником через його впевненість, що Трамп переможе. Проте тепер він почав дивитися на нього як на людину, яка має якусь містичну силу. І, власне кажучи, Беннон, хоч і доти не мав жодного політичного досвіду, був єдиним в оточенні Трампа, здатним запропонувати бодай щось схоже на узгоджене бачення трампового популізму, який отримав назву трампізм.

Сили проти Беннона, до яких належали практично всі республіканці, що не увійшли до "Руху чаювання", не забарилися зі своєю реакцією. Мердок, який із часом перетворювався на головного противника кандидатури Беннона, сказав Трампу, що це буде небезпечний вибір. Джон Скарборо, колишній конгресмен та співведучий передачі "Ранковий Джо" на каналі MSNBC, одного з улюблених шоу Трампа, сказав йому в приватній розмові: "Вашингтон спалахне", — натякаючи на призначення Беннона головою адміністрації, — і почав публічно принижувати його у своїй програмі.

Та насправді Беннон був куди більшою проблемою в іншому аспекті, серйознішому за його політику: він був украй дезорганізований, хапався за все, що якоїсь миті привабило його обмежений розум, — і тоді не зважав ні на що інше. Можливо, він узагалі найгірший із менеджерів на Землі? Не виключено. Здавалося, що він просто неспроможний передзвонити. Він відповідав на листи одним словом — почасти тому, що параноїдально боявся електронної пошти, але більше через пристрасть до шифрувань. Він весь час тримав своїх асистентів і охоронців на відстані.
Переконавши себе, що справа Трампа безнадійна, Прібус усе ж таки підстрахувався. Факт, що він не залишив Трампа, можливо, став вирішальним для перемоги, а також, схоже, перетворив Прібуса на героя (за версією Келліенн Конвей, якби вони програли, Прібуса справедливо розірвали б критики). Тож призначити його на посаду голови адміністрації було цілком логічно.
Призначити зустріч із Бенноном було неможливо — для цього треба було лише опинитися там, де він був у цю мить. Певною мірою його головна помічниця, Александра Пріт, фандрейзерка консервативної партії і піарниця, була така ж дезорганізована, як і він. Після трьох шлюбів Беннон жив своїм безладним парубоцьким життям на Капітолійському пагорбі, у будинку з терасою, відомому як посольство Брайтбарту, що також служив і офісом Брайтбарту. Жодна притомна людина нізащо не найняла би Беннона відповідати за те, щоб поїзди ходили за графіком.

***

Отже, Райнс Прібус.

Для Пагорба він був єдиним прийнятним головою серед усіх кандидатів, тому дуже скоро його почали активно лобіювати спікер Палати представників Пол Раян та лідер більшості в Сенаті Мітч Макконнелл. Якщо вони мають дійти згоди з чужинцем на кшталт Дональда Трампа, то краще робити це за допомогою людини з їхнього середовища.

45-річний Прібус не був ані політиком, ані політаналітиком, ані стратегом. Він був працівником політичної машинерії, однієї з найдавніших її професій. Він був фандрейзером.

Виходець із робітничого класу штату Нью-Джерсі, а потім Вісконсину, в 32 роки він здійснив першу й останню спробу здобути виборну посаду: невдало боровся за крісло депутата в сенаті штату Вісконсин. Він став головою партії штату, а потім головним юристом Республіканського національного комітету. У 2011 році він вирішив податися на посаду голови РНК. Політичний авторитет Прібуса базувався на тому, що йому вдалося вмиротворити Чайну партію у Вісконсині, та на його близькості до губернатора цього штату Скотта Вокера, молодої зірки Республіканської партії (і протягом дуже нетривалого часу головного фаворита на виборах 2016 року).

Значна частина Республіканської партії незмінно протистояла Трампу, а думка, що Трамп зазнає провалу й потягне за собою партію, була мало не основною серед партійців, тому, коли Трамп здобув номінацію, Прібус опинився під сильним тиском: від нього вимагали перерозподілити ресурси на користь наступного кандидата — або навіть повністю вийти з кампанії Трампа.

Переконавши себе, що справа Трампа безнадійна, Прібус усе ж таки підстрахувався. Факт, що він не залишив Трампа, можливо, став вирішальним для перемоги, а також, схоже, перетворив Прібуса на героя (за версією Келліенн Конвей, якби вони програли, Прібуса справедливо розірвали б критики). Тож призначити його на посаду голови адміністрації було цілком логічно.

І все ж таки, коли Прібус увійшов до вузького кола Трампа, йому довелося отримати свою порцію невпевненості та сум'яття. Він пішов із першої довгої зустрічі з Трампом із думкою, що це був приголомшливо дивний досвід. Трамп без упину говорив і увесь час повторювався.

— От як ми домовимося, — сказав близький партнер Трампа Прібусу. — Протягом годинної зустрічі тобі доведеться 54 хвилини вислухати історії, і щоразу це будуть ті самі історії. Тож у тебе повинна бути одна ідея, і ти маєш вкинути її, щойно з'явиться нагода.

Призначення Прібуса на посаду голови адміністрації, про яке оголосили в середині листопада, також поставило Беннона на той самий рівень у ієрархії. Трамп піддався власній природній схильності не ділитися ні з ким реальною владою. Навіть на посаді найвищого рівня Прібус буде досить слабкою фігурою за усталеною впродовж років для більшості заступників Трампа моделлю. Хорошим був і вибір інших майбутніх високопосадовців. Том Баррак і далі міг легко розмовляти безпосередньо з Трампом в обхід Прібуса. Становище Джареда Кушнера як зятя та, невдовзі, правої руки ніхто не ставитиме під сумнів. А Стів Беннон, який звітував безпосередньо Трампу, залишався беззаперечним ідеологом трампізму в Білому домі.

Інакше кажучи, в Білому домі буде один голова адміністрації за посадою, і він буде маловпливовим, а ще будуть численні інші, на практиці — більш впливові, що гарантуватиме, з одного боку, хаос, а з іншого — беззаперечну особисту незалежність Трампа.

Джим Бейкер, голова адміністрації за Рональда Рейґана та Джорджа Буша-старшого, слугував для більшості зразком того, як слід управляти Західним крилом, і він порадив Прібусу не погоджуватися на цю посаду.

***

Те, як Трамп перетворився з кумедного кандидата на голос невдоволених народних мас, потім на номінанта-посміховисько і, врешті, на президента-електа, анітрохи не спонукало його тверезо це проаналізувати. Оговтавшись від шоку, він негайно вирішив, що в будь-якому разі став би президентом.

Ще одним прикладом абсурдного мислення Трампа була його реакція на епізод, що став дном усієї його кампанії — записи Біллі Буша.

В неофіційній розмові з дружнім до нього ведучим на кабельному телебаченні він пояснив це не інакше як: "Це був насправді не я".

Ведучий погодився, що несправедливо характеризувати людину виключно якимсь одним випадком.

— Ні, — наполягав Трамп. — Це не я. Люди, які на цьому знаються, розповіли мені, що таке легко зробити — змінити і вставити в записи голоси абсолютно інших людей.

Він переміг, і тепер розраховував стати об'єктом благоговіння, захвату й схвалення. Йому здавалося, це працює як перемикач, — ворожі медіа перетворюються на прихильні.
— Я переміг. Я — переможець. Я не лузер, — повторював він як мантру, хоча звучало непереконливо.
А вийшло так, що він став переможцем, про якого з жахом та абсолютно безцеремонно теревенили навіть ті ЗМІ, що раніше, відповідно до вимог протоколу і значущості виборів для країни, вимушено виказувати підкреслену повагу до майбутнього президента, незалежно від того, ким він був. (Те, що Трамп отримав на три мільйони голосів менше, ніж Клінтон, все ще не давало людям спокою — цю тему воліли не зачіпати.)

Для нього було майже незрозуміло, чому ті ж самі люди, тобто ЗМІ, які нещадно критикували його за його заяви про готовність опротестувати вибори, тепер називали його нелегітимним.

Трамп не був політиком, здатним збагнути, за що одна частина людей його підтримує, і за що засуджує інша; він був продажником, якому треба було вдало щось продати.

— Я переміг. Я — переможець. Я не лузер, — повторював він як мантру, хоча звучало непереконливо.

Беннон описав Трампа як просту машину. Перемикач "Увімк" відповідав за компліменти, а перемикач "Вимк" — за прокльони. Компліменти — безмежні, щедрі — сипалися у формі найвищих ступенів порівняння й були геть відірваними від реальності: ті, кого він хвалив, були найкращими, найнеймовірнішими, найнеперевершенішими, вічними. Прокльони були люті, гострі, обурливі, вони виривалися, наче гупання залізними дверима.

Це був особливий стиль Трампа як продажника. Його стратегічне переконання полягало в тому, що не було жодних причин не засипати без міри рекламою потенційного клієнта. Але якщо клієнт відмовлявся купувати, то не було підстав не вилити на нього всю свою зневагу — ще й до суду подати. Зрештою, якщо людина не відреагувала на підлабузництво, вона могла відреагувати на судові переслідування. Беннон мав враження — можливо, його самовпевненість була дещо надмірною, — що Трампа можна легко вмикати й вимикати.

На фронтах запеклих боїв, які вів Трамп і на які його спонукав Беннон — із медіа, демократами, вашингтонським болотом, — Трамп також хотів, щоб із ним трошки попанькалися. У певному сенсі, він тільки й хотів, щоб із ним панькалися.

Джефф Безос, засновник Amazon та власник The Washington Post був одним із багатьох, хто перебував в "чорному списку" Трампових ЗМІ. Та незважаючи на це, він доклав титанічних зусиль, щоб вийти не лише на президента-електа, а й на його доньку Іванку. Під час своєї кампанії Трамп заявляв, що Amazon сходить з рук "ухиляння від сплати податків у велетенських масштабах", і якщо він переможе, то — "Ох, які в них будуть проблеми". Тепер Трамп раптом почав хвалити Безоса як "генія найвищого рівня".

Ілон Маск під час зустрічі у "Трамп Тауер" запросив Трампа та його нову адміністрацію долучитися до його місії з освоєння Марсу — Трамп миттю згодився. Стівен Шварцман, голова Blackstone Group — і друг Кушнера — запропонував організувати для Трампа бізнесову раду, і Трамп щиро вітав цю ініціативу. Анна Вінтур, редакторка Vogue та королева індустрії моди, сподівалася, що за президенства Обами її призначать посолкинею Сполучених Штатів у Великій Британії, а коли цього не сталося, почала зближатися з Гілларі Клінтон.

Тепер вона прибула до "Трамп Тауер" (хоча, певна річ, відмовилася від принизливого крокування крізь натовп журналістів та зівак й увійшла через задній вхід) і сміливо запропонувала себе як посла Трампа при Сент-Джеймсському дворі. Трамп був не проти розглянути цю ідею. ("На щастя, — сказав Беннон, — у них якось не зрослося".)
Поки Обама виголошував прощальну промову, повним ходом тривала підготовка до першої після виборів прес-конференції Трампа, що мала відбутися наступного дня. План полягав у тому, щоби докласти значних зусиль для демонстрації, що конфлікти бізнесових інтересів нового президента будуть вирішуватися у законний, відповідний процедурі та зважений спосіб.
14 грудня делегація високого рівня з Кремнієвої долини прибула у "Трамп Тауер" для зустрічі з президентом-електом, хоча Трамп не раз критикував високотехнологічну галузь під час своєї кампанії. Пізніше того дня Трамп зателефонував Руперту Мердоку, який поцікавився в нього, як пройшла зустріч.

— Ой, чудово, просто чудово, — сказав Трамп. — Дуже, дуже добре. Ці малі справді потребують моєї допомоги. Обамі вони не дуже подобалися, занадто багато норм і правил. Це справді мій шанс їм допомогти.

— Дональде, — сказав Мердок, — ці малі вісім років мали Обаму в кишені. Вони практично керували його адміністрацією. Вони не потребують твоєї допомоги.

— От подивися на це питання про візу H-1B. Їм справді потрібні ці візи H-1B.

Мердок сказав, що, на його думку, ліберальний підхід до віз H-1B буде важко узгодити з Трамповими обіцянкам щодо міграційної політки. Але Трамп, здається, цим взагалі не переймався.

— Ми щось придумаємо, — запевнив він Мердока.

— Кончений ідіот, — знизав плечима Мердок, поклавши слухавку.

***

За десять днів до інавгурації Дональда Трампа як сорок п'ятого президента група його молодих співробітників у кабінетах перехідної адміністрації — чоловіки у костюмах та краватках а-ля Трамп, жінки в образі, який Трамп любив найбільше: високі чоботи, короткі спідниці, волосся до плечей, — стежили на своїх ноутбуках за трансляцією прощальної промови Барака Обами.

— Містер Трамп казав, що жодної промови Обами не прослухав повністю, — авторитетно заявив один з молодиків.

— Вони такі нудні, — додав інший.

Поки Обама виголошував прощальну промову, повним ходом тривала підготовка до першої після виборів прес-конференції Трампа, що мала відбутися наступного дня. План полягав у тому, щоби докласти значних зусиль для демонстрації, що конфлікти бізнесових інтересів нового президента будуть вирішуватися у законний, відповідний процедурі та зважений спосіб.

Дотепер Трамп думав, що його обрали власне завдяки цим "конфліктам" — його діловій кмітливості, зв'язкам, досвіду та бренду, а не всупереч їм, і що чиїсь припущення, що він може відкинути це, навіть якби захотів, звучать сміховинно. Справді, Келліенн Конвей розповідала від імені Трампа журналістам та всім охочим сповнену жалю до себе та спрямовану на власний захист історію про те, на які жертви йому вже довелося піти.

Даючи всім зрозуміти, що він не має наміру зважати на правила щодо конфлікту інтересів, Трамп у дещо театральній манері збирався взяти новий шляхетний політичний курс. Стоячи в холі "Трамп Тауер" біля столу, заваленого теками та юридичними документами, він мав описати колосальні зусилля, спрямовані на досягнення недосяжного, і свій намір надалі зосередитися виключно на державних справах.

Але раптом усе це виявилося несуттєвим.

Заснована колишніми журналістами опозиційна дослідницька компанія Fusion GPS, яка займалася збиранням інформації для приватних клієнтів, працювала на Демократичну партію. Fusion найняла Крістофера Стіла, колишнього британського шпигуна, для розслідування багаторазових хвалькуватих заяв Трампа про його відносини з Владіміром Путіним та характеру взаємин Трампа з Кремлем.

На підставі інформації з російських джерел, чимало з яких були пов'язані з російською розвідкою, Стіл підготував дискредитуючий звіт, який тепер охрестили "досьє", і в ньому містилися припущення, що уряд Путіна шантажує Дональда Трампа. У вересні Стіл провів брифінг для журналістів з The New York Times, The Washington Post, Yahoo! News, The New Yorker та CNN. Усі вони відмовилися використовувати цю непідтверджену інформацію невідомого походження, особливо з огляду на те, що вона стосувалася кандидата, ймовірність перемоги якого була дуже низькою.

Проте напередодні запланованої прес-конференції CNN розкрила подробиці з досьє Стіла. Майже одразу після цього Buzzfeed опублікувала цілий звіт — розписану по пунктах вакханалію непристойної й неприйнятної поведінки.

За якусь мить до сходження Трампа на президенство ЗМІ, одноголосні в усьому, що стосувалося його, винесли на обговорення громадськості змову величезного масштабу. Ця теорія, яку раптово почали подавати як цілком імовірну, полягала в тому, що росіяни впіймали Дональда Трампа на гачок під час його візиту до Москви, шантажуючи його зв'язками з повіями та відеозаписами сексуальних забав (включно із "золотим дощиком"), котрі ще далі розширили межі девіантності. Неявний висновок із цього: скомпрометований Трамп був змушений змовитися з росіянами і погодився сфальшувати вибори, щоб зайти в Білий дім як маріонетка Путіна.
Обраний президент не лише виставив напоказ свої глибокі та гірки образи — стало зрозуміло, що факт обрання на посаду президента не змінить його звички до неприкритої, вочевидь неконтрольованої й украй імпульсивної демонстрації своїх ран, обурення та гніву.
Якщо це була правда, то це означало, що нація переживала один із найнезвичайніших моментів у історії демократії, міжнародних відносин та журналістики.

Якби це виявилося неправдою (а якийсь середній варіант уявити важко), то це, вочевидь, підтвердило би думку Трампа та Беннона: ЗМІ настільки засліплені відразою й ненавистю, ідеологічною та особистою, до демократично обраного лідера, що готові вжити всіх засобів для його знищення — досить драматичний поворот в історії демократії.

Марк Гемінґвей із консервативної, але анти-трампівської газети Weekly Standard переконував усіх у існуванні незвичного парадоксу двох ненадійних оповідачів, що запанував у публічному житті Америки: з одного боку, обраний президент говорив, не маючи достатньої інформації й часто зовсім не спираючись на факти, а з іншого — "підхід, який обрали для себе ЗМІ, полягав утому, щоб за промовчанням кваліфікувати будь-що, почуте від цього чоловіка, як неконституційне або як зловживання владою".

Пополудні 11 січня ці два суперечливі припущення зіткнулися в холі "Трамп Тауер": політичний антихрист, фігурант темного, проте блазенського скандалу, на гачку в одвічного ворога Америки — проти ЗМІ, що претендують на революційність, сп'янілих від власної моральності, впевненості та теорій змови. Кожна зі сторін дивилася на іншу як на абсолютно дискредитовану "фейкову" версію реальності.

Якщо вам здається, що наведені нижче репліки взято зі сторінок коміксів, то знайте: саме так усе й звучало на прес-конференції.

Спочатку панегірик Трампа самому собі:

— Я буду найкращим творцем робочих місць в історії...

Потім згадка про кілька проблем, що існували до нього:

— Ветерани з початковими стадіями ракових захворювань не можуть потрапити до лікаря, поки не настає остання стадія...

Потім скептицизм:

— Я був у Росії багато років тому на конкурсі "Міс Всесвіт", усе пройшло дуже-дуже добре. Я кажу всім: будьте обережні, якщо не хочете побачити себе на телебаченні, бо повсюди камери. І знов-таки, не лише в Росії, всюди. Тож чи хтось справді вірить у цю історію? До речі, я також дуже боюся мікробів. Повірте.

Потім заперечення:

— Я не маю угод у Росії, я не маю угод, які могли би бути укладені в Росії, бо ми трималися на віддалі, і я не маю жодних російських кредитів. Я маю дещо сказати... Цими вихідними мені запропонували укласти угоду на 2 мільярди в Дубаї, і я відмовився. Я не мусив цього робити, бо, як ви знаєте, як президент я не маю ситуацій конфлікту інтересів. Я не знав про це ще три місяці тому, але це хороша річ. Але я не хочу отримувати з чогось вигоду. Як президент я керуюся положенням про уникнення конфлікту інтересів. Я насправді можу управляти своїм бізнесом, управляти бізнесом та урядом одночасно. Мені не подобається, як це виглядає, але я міг би так робити, якби захотів. Я міг би керувати Trump Organization, великою, великою компанією, і я міг би керувати країною водночас, але не хочу так робити.

Потім пряма атака на CNN, його заклятого ворога:

— Ваша організація жахлива... Ваша організація жахлива... Тихо... Тихо... Не будьте неввічливими... Не будьте... Ні, я не дам вам можливості поставити запитання... Я не збираюся давати вам можливість ставити запитання... Ви поширюєте фейкові новини…

І підсумовуючи:

— Цей звіт, по-перше, ніколи не мав би вийти друком, бо він не вартий того паперу, на якому його надрукували. Я скажу вам, чого ніколи не повинно статися. Двадцять два мільйони облікових записів було зламано з Китаю. Це тому, що ми беззахисні, що нами керують люди, які не знають, що роблять. Росія поважатиме нашу країну значно більше, коли її очолюватиму я. І не лише Росія, а й Китай, який користувався нами для своєї вигоди. Росія, Китай, Японія, Мексика — всі країни поважатимуть нас більше, набагато більше, ніж за попередніх адміністрацій...

Обраний президент не лише виставив напоказ свої глибокі та гірки образи — стало зрозуміло, що факт обрання на посаду президента не змінить його звички до неприкритої, вочевидь неконтрольованої й украй імпульсивної демонстрації своїх ран, обурення та гніву.

— Думаю, він блискуче впорався, — сказала Келліенн Конвей після прес-конференції. — Але ЗМІ цього не напишуть. Ніколи.
Ендрю Джексон (1767–1845) — сьомий президент США, відомий своїми намірами розширити права "простих людей" за рахунок "корумпованої аристократії".
Вільям Дженнінґс Браян тричі балотувався на посаду президента США — у 1896 (натоді йому було 36 років і був наймолодшим кандидатом за всю історію США), 1900 та 1908 році, але жодного разу не був обраний. Під час передвиборчої кампанії їздив Америкою і щодня виголошував промови до виборців по декілька годин поспіль.
У психології — захисний механізм психіки, що полягає в поясненні своїх дій як єдино правильних без їх критичного осмислення.
До річниці інавгурації президента США ми підготували спецпроект — Рік у твітах Трампа. Немов намагаючись виправдати очікування, Дональд Трамп протягом цього часу вирізнявся яскравими та неординарними вчинками. І саме в його твітах як ніде можна простежити зміну риторики президента США.
Місце перебування штаб-квартири ЦРУ.
Військова академія армії США, її найстаріший вищий навчальний заклад, що розташований в місті Вест-Пойнт у штаті Нью-Йорк.
Массачусетський технологічний інститут — один із найкращих у США та в світі технічних університетів.
Фінальна гра сезону в професійному американському футболі.
Ефект, названий так за фільмом Акіри Куросави "Расьомон", що був знятий за оповіданням "У діброві" Акутаґави Рюноске. Його суть у тому, що різні люди мають різні, інколи суперечливі, версії однієї події.
У свої тридцять шість Джаред Кушнер пишався тим, що вмів спілкуватися зі старшими людьми. На момент інавгурації Дональда Трампа він став основним посередником між своїм тестем та істеблішментом: помірнішими республіканцями, корпоративними інтересами та нью-йоркськими багатіями. Наявність контакту з Кушнером, здавалося, надавала занепокоєній еліті своєрідний важіль — можливість бодай якось упоратися із всією цією нестабільною ситуацією.

Дехто з близького кола довірених осіб його тестя також довіряли Кушнеру і часто ділилися з ним побоюваннмия щодо свого друга, президента-електа.

— Я даю йому добру пораду про те, що зробити, і наступного дня протягом трьох годин він її дослухається — але потім неминуче відходить від сценарію, — скаржився на Трампа його зятю один із Трампових друзів. Кушнер, чиєю "роботою" було більше слухати й менше говорити, казав, що розуміє його розчарування.

Усі ці великі світу цього намагалися продемонструвати чуття реальної політики, бо всі вони стверджували, що розуміють її на значно вищому рівні, ніж той, хто незабаром стане президентом. Трамп не усвідомлював, що на нього чекало, і всіх це непокоїло. Просто не існувало ефективного методу приборкати його шаленість.

Кожен із цих співрозмовників провів із Кушнером своєрідний лікбез щодо обмежень президентської влади, про те, що Вашингтон було створено таким чином, щоб запобігти перевищенню повноважень президента, — а водночас і для того, щоб він міг реалізувати її в законних межах.
Протягом усієї кампанії, а після виборів навіть сильніше, Трамп нападав на американські спецслужби — ЦРУ, ФБР, РНБ і загалом понад сімнадцять різних установ — звинувачуючи їх у некомпетентності й брехливості (це в нього вирвалося несамохіть, як сказав потім його помічник). Серед сили-силенної плутаних заяв Трампа, що суперечать консервативній догмі, ця було особливо палкою.
— Не дозволяйте йому розлютити пресу, не дозволяйте йому розлютити Республіканську партію, погрожувати конгресменам, бо вони вас витрахають. І головне — не дозволяйте йому дратувати розвідку й спецслужби, — напучував Кушнера один республіканець загальнонаціонального рівня. — Якщо ви діймете спецслужби, то вони знайдуть спосіб узятися за вас, розслідування ваших зв'язків із Росією буде тягтися два-три роки, і кожен день буде спливати якийсь новий компромат.

Надприродно спокійному Кушнеру змальовували яскраву картину шпигунів та їхньої сили, те, як секрети з розвідки передаються тим, хто раніше працював на ці служби, або іншим спільникам у Конгресі, або навіть людям у виконавчій владі, а звідти вони потрапляють до преси.

Одним із мудрих людей, які тепер часто дзвонили Кушнеру, був Генрі Кіссінджер. Кіссінджер був у перших рядах і на власні очі спостерігав, як бюрократи та спецслужби повстали проти Ніксона, тож він чітко пояснив Кушнеру, із яким лихом і жахом може зіткнутися нова президентська адміністрація.

"Держава в державі" — уявлення правих і лівих про розвідувальну мережу як перманентну урядову змову, частина глосарію Брейтбарта — це словосполучення тепер увійшло й до лексикону команди Трампа: він розбудив від сплячки ведмедя "держави в державі".

Цьому ведмедю давали й імена: Джон Бреннан, директор ЦРУ; Джеймс Клеппер, директор Національної розвідки; Сьюзан Райс, радниця з питань національної безпеки; Бен Роудз, заступник Райс і один з улюбленців Обами.

Було написано цілі сценарії, гідні Голлівуду: підступні змовники зі спецслужб та їхні підлі посіпаки, які мають докази безвідповідальності Трампа та знають про його темні стосунки й тіньові оборудки, мають за стратегічно розпланованим графіком видавати на-гора інформацію, яка шкодитиме Трампу, принижуватиме та відволікатиме його, а відтак унеможливить для Білого дому Трампа реальне управління країною.

Вони знову й знову повторювали Кушнерові, що президент мусить щось змінити. Йому слід мати справи з іншими людьми. Йому слід стати менш категоричним. Це сили, з якими не жартують — заявляли вони з абсолютною серйозністю.

Протягом усієї кампанії, а після виборів навіть сильніше, Трамп нападав на американські спецслужби — ЦРУ, ФБР, РНБ і загалом понад сімнадцять різних установ — звинувачуючи їх у некомпетентності й брехливості (це в нього вирвалося несамохіть, як сказав потім його помічник). Серед сили-силенної плутаних заяв Трампа, що суперечать консервативній догмі, ця було особливо палкою.
Трампу не сподобалася власна інавгурація. Він сподівався, що то буде велика гульня [...] Трамп благав своїх друзів використати увесь їхній вплив, щоб затягти на подію топ-зірок, які нехтували цим: його починало злити та ображати те, що ці зірки заповзялися ускладнити йому життя.
У випадах проти американської розвідки він згадував і недостовірну інформацію про зброю масового знищення, яка передувала війні в Іраку, і багато помилок військової розвідки за Обами щодо Афганістану, Іраку, Сирії, Лівії та інших регіонів, у яких точилася війна, і, останнім у списку, але не останнім за важливістю, — витік розвідки про інкриміновані Трампу зв'язки й махінації з росіянами.

Критика Трампа була близька до позиції ліваків, які понад півстоліття виставляли американські спецслужби страхопудалом. Проте в цьому дивному повороті ліберали та співтовариство всіх спецслужб тепер ніби опинилися на одних позиціях — і ті, й ті з жахом дивилися на Дональда Трампа.

Значна частина лівих — котрі зазвичай голосно й наполегливо оскаржували позицію розвідки, що Едвард Сноуден був радше зрадником, який розкрив національну таємницю, аніж добре поінформованим базікою, — тепер раптом стала на захист авторитету цієї ж розвідки, коли та натякнула на ганебні зв'язки Трампа з росіянами.

Трамп опинився в небезпечній ізоляції.

Тому Кушнер подумав, що першочерговим завданням нової адміністрації доцільно було би визначити налагодження стосунків із ЦРУ.

***

Трампу не сподобалася власна інавгурація. Він сподівався, що то буде велика гульня. Том Баррак, який планував зайнятися шоу-бізнесом (на додачу до ранчо "Неверленд" Майкла Джексона, він разом із актором Робом Лоу придбав у Disney студію Miramax Pictures), хоч і відмовився від посади голови адміністрації, але в рамках тіньової участі в справах Білого дому свого друга долучився до збору коштів на інавгурацію.

Він мав на меті організувати подію, що, цілковито всупереч характеру нового президента та наміру Стіва Беннона провести популістську інавгурацію без усяких там викрутасів, мала би, як він пообіцяв, "м'яку чуттєвість" та "поетичний ритм".

Але Трамп благав своїх друзів використати увесь їхній вплив, щоб затягти на подію топ-зірок, які нехтували цим: його починало злити та ображати те, що ці зірки заповзялися ускладнити йому життя. Беннон, цей заспокійливий голос, але водночас і професійний агітатор, намагався переконати президента в діалектичній природі їхніх досягнень (не використовуючи, однак, слова "діалектичний".) Він пояснював новому президентові: оскільки успіх Трампа є незмірним і, напевно, цілковито несподіваним, то ЗМІ та лібералам доводиться якось виправдовувати свою поразку.

За кілька годин до інавгурації здавалося, що ввесь Білий дім затамував подих. Увечері напередодні приведення Трампа до присяги Боб Коркер, сенатор-республіканець із Теннессі й голова Комітету Сенату із закордонних справ був головним доповідачем на зібранні в готелі Jefferson. Він розпочав промову з екзистенційного запитання: "До чого все це веде?" Тоді взяв секундну паузу — і розгублено відповів: "Гадки не маю".

Пізніше того самого вечора виявилося, що на концерті біля Меморіалу Лінкольна — ці концерти завжди виглядали незграбною спробою перенести до Вашингтона поп-культуру — не було ніяких зірок. На правах гедлайнера сцену окупував Трамп. Своїм помічникам він сердито пояснював, що здатен привернути до себе більше уваги, ніж будь-яка зірка.

Співробітники Трампа відмовили його від ідеї зупинитися в Trump International Hotel у Вашингтоні. Шкодуючи про це рішення, новообраний президент прокинувся вранці в день інавгурації з наріканнями на умови в Blair House, офіційній гостьовій резиденції через дорогу від Білого дому: надто жарко, слабо тече вода, погане ліжко.

Його настрій не покращувався. Весь ранок було помітно, що він посварився з дружиною: кожне його слово до неї було гострим і категоричним. Меланія, схоже, ледь стримувала сльози; наступного ж дня вона повернулася до Нью-Йорка. Келліенн Конвей зайнялася Меланією Трамп як власним піар-проектом, рекламуючи нову першу леді як життєво важливу підтримку для президента та саму по собі як корисний голос, і намагалася переконати Трампа в тому, що його дружина могла б відігравати важливу роль у Білому домі. Проте загалом про стосунки в подружжі Трампів ніхто особливо не розпитував — ще одна таємнича причина зміни настрою президента.

На церемоніальній зустрічі невдовзі нового та невдовзі колишнього президентів у Білому домі, що відбулася безпосередньо перед виходом на церемонію приведення до присяги, Трампу здалося, що подружжя Обам ставилося до нього й Меланії зневажливо і "дуже зверхньо". Замість начепити маску радості на інавгураційних заходах, обраний президент мав вигляд, який його оточення називало гольф-фейсом — бо саме так він виглядав під час гри в гольф: злий і роздратований вираз обличчя, зсутулені плечі, розмашисті рухи рук, насуплені брови, зморщені губи. Саме таким — злющим — став публічний Трамп.

Інавгурація має стати подією, сповненою загальної любові. ЗМІ отримають нову життєрадісну історію. Для вірних прихильників партії знову настануть щасливі часи. Для постійного уряду — "болота" — це шанс заслужити довіру та знайти нові переваги.

Для країни це коронація. Проте Беннон не полишав зусиль закріпити в промові свого боса три послання: по-перше, його президентство буде відмінним, настільки відмінним, як жодне інше з часів Ендрю Джексона (Беннон давав президенту, якого важко було назвати начитаним, книжки й цитати, пов'язані з Джексоном); по-друге, вони знають своїх ворогів і не потраплять у пастку марних спроб перетворити ворогів на друзів; отже, по-третє, з першого ж дня вони мають усвідомити, що перебувають у стані бойової готовності. Хоча ці ідеї й приваблювали войовничого, завжди готового вдаряти у відповідь Трампа, їм було важко пробитися до Трампа, який палко прагнув усім сподобатися. Беннон вбачав свою в роль у тому, щоб керувати цими двома імпульсами, посилюючи перший і пояснюючи своєму босу, що нові вороги тут — це нові друзі деінде.
Одне з перших, що зробив Трамп на посаді президента, це замінив низку фотографій для натхнення, розвішаних у Західному крилі, на фотографії великого натовпу з церемонії його інавгурації.
Насправді похмурий настрій Трампа якнайкраще пасував до похмурої інавгураційної промови, яку написав Беннон. Більша частина 16-хвилинного виступу складалася зі щоденної войовничої тріскотні Беннона — оцієї його візії для країни в дусі гасел "повернути собі країну", "Америка передусім", "повсюдна різанина" тощо.

Але просочена розчаруванням Трампа та виголошена із гольф-фейсом вона стала ще похмурішою та потужнішою. Адміністрація навмисно почала із загрозливого тону — натхненного Бенноном послання іншій стороні, що країна має зазнати ґрунтовних змін.

Гіркі почуття Трампа — враження, що його цураються і недолюблюють із першого ж дня, відколи його обрали президентом, — стали в пригоді, щоб донести цей меседж. Коли Трамп зійшов із подіуму, він усе повторював: "Ніхто не забуде цієї промови".

Стоячи на помості, Джордж В. Буш видав фразу, що, схоже, увійде в історію як примітка до виступу Трампа: "Це якесь стрьомне лайно".

***

Трамп, попри свою розчарованість через небажання Вашингтона прийняти і вшанувати його належним чином, як хороший продавець залишався оптимістом. Основна характеристика й перевага продавців — це здатність не припиняти намагань продати й постійно виставляти все в позитивному світлі. Те, що засмучує будь-кого іншого, для них є лише приводом змінити реальність на краще.

Уже наступного ранку Трамп збирав підтвердження своєму враженню про те, що інавгурація відбулася блискуче. "У тому натовпі було яблуку ніде впасти. Щонайменше мільйон осіб, правда?" Він зателефонував кільком друзям, які у відповідь щонайбільше угукали. Кушнер підтвердив, що там справді був великий натовп людей. Конвей ніяк йому не заперечила. Прібус погодився. Беннон пожартував.

Одне з перших, що зробив Трамп на посаді президента, це замінив низку фотографій для натхнення, розвішаних у Західному крилі, на фотографії великого натовпу з церемонії його інавгурації.

Беннон усвідомив, яким чином викривлюється реальність у сприйнятті Трампа. Його перебільшення, переоцінювання, польоти фантазії, імпровізації, вільне поводження з фактами та пересмикування були наслідком того, що йому бракувало хитрості, претензійності й контролю над імпульсами. Це породило безпосередність і спонтанність, які робили його успішним в очах одних людей і так жахали багатьох інших.

Для Беннона Обама був відстороненої північною зіркою. "Політика, — казав він зі впевненістю, яка здавалася дивною з огляду на те, що до серпня він ніколи в політиці не працював, — це більш оперативна гра, ніж усе, що він досі робив". Для Беннона Трамп був Вільямом Дженнінґсом Браяном сьогодення (Беннон часто любив говорити про те, що в політиці правого спектру нині потрібен новий Вілльямс Дженнінґс Браян, і його друзі здогадувалися, що він мав на увазі себе).

На початку ХІХ століття Браян заворожував сільську аудиторію своєю здатністю говорити пристрасно й імпровізовано необмежену, як здавалося, кількість часу. На думку деяких наближених до нього людей, включно з Бенноном, Трамп компенсував свої труднощі з читанням, письмом і зосередженістю оцим імпровізаційним стилем, який створював коли не "ефект Браяна", то однозначно щось діаметрально протилежне до "ефекту Обами".
Кампанія Трампа вибудувала свою основну стратегію довкола великих мітингів-заходів, які регулярно притягували десятки тисяч учасників, і це було тим політичним феноменом, якому демократи не приділяли багато уваги, розглядаючи його як знак обмеженої привабливості Трампа. Для команди Трампа його безпосередній контакт із людьми, його виступи, його твіти, спонтанні дзвінки на радіо та телепрограми, а часто й до будь-кого готового вислухати, — усе це стало просто одкровенням, новим стилем політики, більш людяної політики, яка надихала маси.
Це була суміш із повчань, уроків із особистого досвіду, відвертих балачок за чаркою в барі — непослідовних, незв'язних, відсторонених, у стилі "я цим не переймаюся", — з усього цього складався той стиль, що поєднував у собі яскраві пристрасті шоу на кабельному телебаченні, релігійні проповіді перед великою залою вірян, комедії в єврейському стилі, мотиваційні промови та ролики з YouTube. Харизма в американській політиці стала визначатись як суміш шарму, дотепності та стилю — своєрідної крутості. Але існував інший вид американської харизми в стилі, ближчому до християнського євангелізму — емоційного, насиченого переживаннями видовища.

Кампанія Трампа вибудувала свою основну стратегію довкола великих мітингів-заходів, які регулярно притягували десятки тисяч учасників, і це було тим політичним феноменом, якому демократи не приділяли багато уваги, розглядаючи його як знак обмеженої привабливості Трампа. Для команди Трампа його безпосередній контакт із людьми, його виступи, його твіти, спонтанні дзвінки на радіо та телепрограми, а часто й до будь-кого готового вислухати, — усе це стало просто одкровенням, новим стилем політики, більш людяної політики, яка надихала маси. З іншого боку, це була клоунада, яка в кращому випадку мала перетворитися на таку собі грубувату й авторитарну демагогію, яку вже давно вважали дискредитованою і списаною на звалище історії, а коли вона й випливала десь у американській політиці, її одразу ж відкидали.

Попри те що переваги цього стилю були дуже зрозумілими для команди Трампа, проблема полягала в тому, що часто — а точніше регулярно — він робив заяви, які й близько не відповідали дійсності.

Це поступово визначало концепцію двох різних реальностей політики Трампа. В одній із цих реальностей, тій, що охоплювала більшість прихильників Трампа, його природа була зрозумілою й поцінованою. Він був антиботаном. Контрекспертом. Він діяв інтуїтивно. Він був звичайною людиною. Він був джазом (деякі, втім, чули в цьому й реп), тоді як усі решта були усталеною народною музикою. В іншій реальності, де жила більшість його антагоністів, ці його риси викликали співчуття, або ж їх вважали виявами психічного розладу та непростимими вадами. У цій реальності жили ЗМІ, які, сприймаючи його президентство як щось ганебне й не цілком законне, вважали, що зможуть зменшити його вплив і завдати йому шкоди (чи перемогти його), позбавити його будь-якої довіри, невблаганно вказуючи на те, як він помиляється геть в усьому.

Медіа вдавали "шоковану! шоковану!" доброчесність і не могли второпати, як же так, що практично все, що каже Трамп, не відповідає фактам — і цього не достатнього, щоб покінчити з ним. Як же так — та він мав би вмерти від сорому! Як його співробітники можуть захищати його? Факти — це факти! І коли їх заперечувати, ігнорувати, відкидати, це означає, що ви — брехун, що робите це з метою обдурити когось, надаючи фальшиві свідчення. (Незначна журналістська полеміка виникла навколо того, як слід називати ці хибні твердження — "неточностями" чи "брехнею".)

З точки зору Беннона: 1) Трамп ніколи не зміниться; 2) намагання змінити його, безсумнівно, завдають шкоди його стилю; 3) для Трампових прихильників це не має значення; 4) медіа він все одно не сподобається; 5 ) краще грати проти ЗМІ, ніж на ЗМІ; 6) намагання медіа виставити себе як інструмент захисту фактів, чесності та точності було само по собі ще одним обманом; 7) революція Трампа була нападом на прописні істини й на стереотипну фаховість як таку, тому поведінку Трампа варто було б радше схвалювати, ніж намагатися його контролювати чи виправляти.

Проблема полягала в тому, що, хоча він ніколи не збирався притримуватися підготовленого для нього сценарію ("його розум просто не працює таким чином" — це була одна із внутрішніх раціоналізацій, Трамп прагнув схвалення ЗМІ. Проте, як наголосив Беннон, він ніколи не намагався правильно розуміти факти й не збирався визнати, що він їх неправильно зрозумів, тому він ніяк не міг здобути це схвалення. Це означало, що найкраща альтернатива — агресивно захищати його від критики з боку ЗМІ.

Була й інша проблема: що галасливішим був захист — головним чином це були гучні заяви, хибність яких можна було легко довести, — то затятіше медіа йшли в атаку, подвоюючи дозу критики. Ба більше, свою критику Трампові висловлювали і його друзі. І це були не просто дзвінки від приятелів, які хвилювалися за нього; часом його співробітники дзвонили до різних людей і просили, щоб ті подзвонили Трампу й сказали — попустися.
Це був перший випадок із президентом, у якому проявилося те, що "старожили" його передвиборчої кампанії спостерігали протягом багатьох місяців роботи з ними: на базовому рівні, як висловився пізніше Спайсер, Трапму було похрін.
— Хто там з тобою поруч? — спитав Джо Скарборо під час емоційної телефонної розмови. — Кому ти довіряєш? Джареду? Хто може пройти з тобою все це? З ким ти можеш поговорити, перш ніж вирішувати щось зробити?

— Ну, — сказав президент, — тобі не сподобається відповідь, але це я. З собою. Я розмовляю з собою.

Отже, за перші двадцять чотири години після інавгурації президент нафантазував близько мільйона людей, яких не існувало. Він направив свого нового прес-секретаря Шона Спайсера, особистою мантрою якого невдовзі стане "ви не можете вигадувати таке лайно", захищати позицію президента перед медіа, — і миттєво перетворив Спайсера, дуже серйозного політичного професіонала, на загальнонаціональне посміховисько, від чого той, як видається, уже ніколи не відмиється. А потім Трамп ще й звинуватив Спайсера в тому, що він не зробив так, аби вигадка про мільйон людей виглядала реалістично.

Це був перший випадок із президентом, у якому проявилося те, що "старожили" його передвиборчої кампанії спостерігали протягом багатьох місяців роботи з ними: на базовому рівні, як висловився пізніше Спайсер, Трапму було похрін. Йому можна було розповідати що завгодно, але в нього була своя думка — він знає лише те, що знає, і якщо те, що ви кажете, суперечить тому, що він знає, він просто вам не повірить.

Наступного дня Келліенн Конвей, чия агресивна поведінка під час кампанії ставала дедалі нервовішою й жалюгіднішою, підтвердила право нового президента наполягати на "альтернативних фактах".

Власне, Конвей хотіла сказати "альтернативна інформація", що принаймні може означати наявність додаткових даних. Але те, що вона сказала, безумовно, прозвучало так, наче нова адміністрація претендувала на право перекроювати реальність. І якоюсь мірою так і було. Хоча, з погляду Конвей, саме ЗМІ перекроювали все, перетворюючи муху (чесне незначне перебільшення, хоча й у дикому масштабі) на слона ("фейкові новини").

У кожному разі, питання, яке часто ставили — чи писатиме Трамп і надалі свої неконтрольовані та часом незрозумілі твіти тепер, коли він офіційно став президентом Сполучених Штатів, — було гострим та нагальним і всередині Білого дому, і за його межами; і на нього була дана чітка відповідь: так, писатиме.

Це було фундаментальним нововведенням в урядуванні: регулярні й неконтрольовані спалахи люті та жовчі.

***

Разом із тим, першою невідкладною офіційною справою президента було налагодження стосунків із ЦРУ.

21 січня у суботу в межах заходу, який організував Кушнер, а для самого Трампа — в межах його першого офіційного заходу в ролі президента, Трамп здійснив візит до Ленглі, щоб, за обнадійливим визначенням Беннона, "трошки пограти в політику". Згідно з ретельно підготовленими тезами його першого виступу на публіці в ролі президента, він мав висловити своєї знамениті лестощі на адресу ЦРУ та всіх інших структур американської розвідки, які тяжко працюють та, на жаль, інколи дають маху.

Не знімаючи темного пальта, у якому скидався на ґанґстера, він пройшов повз стіну ЦРУ, прикрашену зірками на пошану загиблих агентів, підійшов до натовпу з близько трьохсот співробітників агентства та групи людей із Білого дому, і раптом у нападі невгомонної бравади та втішений з нагоди мати перед собою людей, яким не було куди від нього подітися, новий президент знехтував заготовленим текстом і розпочав те, що ми можемо переконано назвати однією з найдивніших промов, які будь-коли виголошували президенти Сполучених Штатів Америки.
Я почуваюся молодим; я думаю, ми всі такі молоді. Коли я був молодим, ми завжди перемагали в цій країні. Ми вигравали в торгівлі, ми перемагали у війнах. Я пам'ятаю, що чув від одного з моїх викладачів: Сполучені Штати не програли жодної війни. І тоді, після цього, все так, наче ми нічого не виграли. Чи знаєте ви старі вислови "трофеї належать переможцеві"? Ви ж пам'ятаєте, я завжди кажу: бережіть нафту.
— Я багато знаю про Вест-Пойнт, і я дуже вірю у вищу освіту. Щоразу, коли я кажу, що в мене був дядько, який тридцять п'ять років пропрацював професором у MТІ, який виконував фантастичну академічну роботу, був академічним генієм, — вони питають: а чи Дональд Трамп — інтелектуал? Повірте, я типу розумна людина.

Це було, певним чином, похвалою на адресу нового директора ЦРУ Майка Помпео, який навчався у Вест-Пойнті, якого Трамп привів сюди з собою, і який стояв тепер у цьому натовпі так само спантеличений, як і решта присутніх.

— Ви знаєте, коли я був молодий... Звісно, я й тепер почуваюся молодим — я почуваюся десь на 30... 35... 39... Хтось питає: ти молодий? А я кажу: я думаю, що я молодий. Коли ми їздили країною в останні місяці кампанії, ми робили багато зупинок для виступів: чотири зупинки, п'ять зупинок, сім зупинок; промови, виступи перед двадцятьма п'ятьма, тридцятьма тисячами людей... п'ятнадцять, дев'ятнадцять тисяч. Я почуваюся молодим; я думаю, ми всі такі молоді. Коли я був молодим, ми завжди перемагали в цій країні. Ми вигравали в торгівлі, ми перемагали у війнах. Я пам'ятаю, що чув від одного з моїх викладачів: Сполучені Штати не програли жодної війни. І тоді, після цього, все так, наче ми нічого не виграли. Чи знаєте ви старі вислови "трофеї належать переможцеві"? Ви ж пам'ятаєте, я завжди кажу: бережіть нафту.

Хто має берегти нафту? — нахилившись до колеги, запитав спантеличений співробітник ЦРУ у віддаленому кутку зали.

— Мені не подобалася вся ця історія з Іраком, я не хотів, щоби ми входили до Іраку. Але я кажу вам, що, коли ми вже там були, ми звідти вийшли погано, і я завжди кажу, окрім цього, що ми повинні берегти нафту. Тепер я кажу це з економічних причин, але якщо ви думаєте про це, Майку! — він гукнув у протилежний кінець зали, звернувшись до майбутнього директора ЦРУ. — Якби ми вберегли нафту, у нас не було б ІДІЛу, тому що саме на нафті вони й роблять гроші, тому ми й повинні були вберегти нафту. Але, добре, у вас може бути ще один шанс, але річ у тім, що ми повинні були берегти нафту.

Президент зупинився й усміхнувся з явним задоволенням.

— Причина, чому ви — моя перша зупинка, як ви знаєте, я веду війну зі ЗМІ, це одні з найбільш безчесних людей на планеті, і вони показують, ніби я в контрах з розвідкою... І я просто хочу, щоб ви знали, що причиною того, що ви перша моя зупинка, є саме протилежне, абсолютно, і вони це розуміють. Я роз'яснював цифри. Ми справді багато вклали у вчорашню промову. Всім сподобалася промова? Вона мала вам сподобатися. Але там було величезне поле, повне людей. Ви їх бачили. Переповнене. Я встаю цього ранку, вмикаю телевізор — а вони показують порожнє поле, і я такий: стривайте, я ж виступав із промовою. Я був там, і поле виглядало так, так наче там мільйон чи півтора мільйона людей. Вони показали поле, де практично нікого нема. І вони сказали, що Дональд Трамп не привернув до себе уваги, і я сказав, що збирався дощ, дощ міг налякати людей, але Бог подивився вниз і сказав, що ми не допустимо дощу під час твоєї промови, і, фактично, коли я почав, я сказав: "О ні — перший рядок, і на мене вже впало зо дві краплі", я сказав: "О, це погано, але ми прорвемося", — і справді, дощ негайно припинився...

— Ні, не припинився, — автоматично сказала одна зі співробітниць, яка була з поруч із ним. Потім вона отямилася й озирнулася з переляканим обличчям, щоб побачити, чи хтось її чув.

— ... а потім стало дуже сонячно, і я пішов уперед і поглянув вправо і вліво. Накрапало, але це було щось дивовижне, тому що — справді, позірно там був мільйон чи півтора мільйони людей, у кожному разі, натовп сягав до монумента Вашингтона, і я випадково вмикаю цей канал, який показує порожнє поле, і вони там кажуть, що до мене прийшло двісті п'ятдесят тисяч. Це не так вже й погано, але це брехня... І вчора у нас був ще один цікавий момент. В Овальному кабінеті є прекрасна статуя доктора Мартіна Лютера Кінґа, і ще — так сталося — я люблю Черчилля, Вінстона Черчилля, я думаю, що більшості з нас подобається Черчилль, він не з нашої країни, але й багато чого зробив для неї, допоміг, справжній наш союзник, і, як ви знаєте, статую Черчилля прибрали... Так от, журналіст журналу Time, а я був на обкладинці чотирнадцять чи п'ятнадцять разів. Я думаю, що я маю рекорд у Time. Як-от Том Брейді був на обкладинці, але то був раз, бо він виграв Супербоул чи що там. А я цього року там уже був п'ятнадцять разів. Я не думаю, Майку, що це рекорд, який можна перевершити, ви з цим згодні... Що ви думаєте?

— Ні, — кволо сказав Помпео.

— Але я скажу, що вони сказали — "як цікаво, що Дональд Трамп прибрав бюст, статую доктора Мартіна Лютера Кінґа", — і це було прямо там, перед бюстом стояла камера. Тож Зік... Зікі... з журналу Time... написав про мене, що я його прибрав. Я ніколи цього не зробив би. Я маю велику повагу до доктора Мартіна Лютера Кінґа. Але які безчесні ці ЗМІ. Отака величезна стаття, а її спростування отакеньке, — він показав пальцями щось дуже мале. — Або один рядок, або вони взагалі не заморочуються над тим, щоб його публікувати. Я просто кажу, що люблю чесність, я люблю чесну журналістику. Я скажу вам, в останній раз, хоча я й скажу це знов, коли тут будуть іще тисячі людей, які зараз не змогли ввійти, тому що я повернуся, і нам доведеться знайти більшу кімнату, нам може знадобитися більша кімната, і можливо, можливо, її збудує хтось, хто вміє будувати, і в ній не буде колон. Розумієте? Ми приберемо колони, але ви знаєте, що я хочу сказати, що я люблю вас, я поважаю вас так, як більше ніхто не поважає. Ви робите фантастичну роботу, і ми почнемо перемагати знову, і ви будете нас вести до перемоги, так що дякую вам усім дуже.

Тут знову виявився Трампів ефект Расьомона — те, що його промови викликають у одних натхненну радість, у інших жах: свідки описують враження від його прийому в ЦРУ або як емоційний сплеск, гідний "Бітлз", або як потрясіння й спантеличеність, у кожному разі, на кілька секунд після завершення промови в повітрі зависла разюча тиша.
Бестселер "Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа" виходить друком наприкінці травня. Зробити попереднє замовлення ви можете за посилання нижче:

Читайте також:
Made on
Tilda